Не розумію я свого сина і невістку. Все життя вони знімають квартиру. Відколи одружилися, а це вже більше десяти років. На знімній квартирі двох дітей народили, шкода внуків, що ростуть не в своєму гніздечку. А про своє житло вони навіть не думали, я так розумію, спадщину чекали.
Син був впевнений, що я віддам їм одну з своїх квартир, яких у мене аж дві – живу я в одній з них, трикімнатній, а іншу, двокімнатну, я здаю. За ці гроші я і живу, ще в 50 років пішла з роботи, то ж це поки мій єдиний дохід.
А я їх відразу попереджала – не чекайте, що я віддам вам квартиру, збираєте початковий внесок, беріть свою квартиру в кредит. Спадщини, кажу, я залишати не планую. Але вони, мабуть, цих розмов серйозно. А зараз забігали, заметушилися. А я не можу віддати їм квартиру, бо за що ж тоді я жити буду.
Це тільки здається, що здавати квартиру легко – сиди і гроші отримуй. Насправді це дуже непросто. То одне, то інше! Те зламається щось у мешканців, то з сусідами проблеми, то мешканці гроші затримувати починають.
Я навіть вже думала продати цю квартиру, а за виручені гроші пожити собі на втіху. Тому в будь-якому випадку синові спадок не світить. Син нехай заробляє собі сам. Він чоловік, має дбати про родину. Я до них на шию не сідаю, утримувати мене не прошу, навіть допомагати мені не треба. Свої проблеми вирішу сама. Вони нехай вирішують свої. Мені здається, це справедливо.
В неділю син з невісткою прийшли в гості і почали натякати на те, що пора їм спадщину віддавати. А я відразу їм сказала, що краще квартиру продам, ніж їм віддам. Вони дорослі, нехай самі заробляють. Син промовчав, а невістка сказала, що якщо так, то і внуків я не побачу.
Я їй відповіла – ну, не побачу, і добре, не сильно і засмучусь.
Відносини з невісткою з самого початку якось не склалися. Вона чомусь вважала, що я пущу їх після весілля в одну зі своїх квартир, краще в трикімнатну. І була щиро збентежена, коли зрозуміла, що це не так.
І син, і невістка працюють на роботі, заробляють, але про житло не думають. Ну як так можна?
Коли вони вже виходили від мене, син мені сказав: – Мамо, ми від тебе такого не чекали. Для тебе квартира важливіша за рідного сина і онуків.
А я кажу: – Сину, я ж тебе попереджала – на спадок не розраховуй.
Вони пішли, напевно образилися, тому що вже кілька тижнів зі мною не розмовляють, а коли я телефоную, не беруть слухавки. А я чесно не розумію, що я зробила не так.
Фото ілюстративне, спеціально для ukrainians.today.
