fbpx
Життєві історії
В минулому році я не поїхала до батьків на Різдво, відтоді ми не бачилися, а вчора мама мені зателефонувала, просила приїхати, каже, що треба щось вирішувати із спадком

Я в батьків єдина дитина. Стосунки з родичами у мене не складаються ще з дитинства. Мені завжди говорили, що нічого просто так у цьому житті не дається, все треба заслужити. У тому числі й батьківська любов. Її теж треба заслужити. Але як я не старалася, прихильності батьків я так і не заслужила.

Зараз я заміжня, живу окремо, і перестала думати про те, як здобути прихильність мами чи тата. Ми з ними останній раз зустрічалися в минулому році на Різдво, відтоді ми не бачилися, а вчора мама мені зателефонувала, просила приїхати, каже, що треба щось вирішувати із спадком.

Мова йде про квартиру бабусі, маминої мами. Цю квартиру бабуся завжди обіцяла віддати мені, і про це знали всі. Але бабуся не встигла написати заповіт і відтоді мама «торгується» зі мною, знову каже мені що, я маю заслужити цю квартиру. А хіба бабусиної волі не достатньо, чому я маю ще щось доводити?

Тема квартири не піднімалася кілька років. Коли не стало бабусі, я ще навчалася у школі, мені тоді квартира була ні до чого. А потім я вступила в університет та поїхала вчитися у сусідню область. Вдома я намагалася не з’являтися, тому що не хотіла слухати, що я знову щось не заслуговую і роблю не так. Навіть те, що я сама вступила на бюджет до престижного вишу, батьків не спонукало на похвалу.

– А хіба могло бути інакше? – здивовано запитав тато, коли я поділилася з ним радістю.

Закінчивши навчання я вирішила повернутися до рідного міста, того міста, в якому я навчалася, так і залишилося для мене чужим. Я планувала в’їхати до квартири, яку мені залишила бабуся, але виявилося, що не все так просто.

– По суті, це моя спадщина. Ти до цієї квартири не маєш жодного відношення, тому якщо хочеш її отримати, тобі доведеться її заслужити, – сказала мама.

Я не знаю, що вона мала на увазі, але я вирішила, що не хочу більше нічого заслуговувати. Я влаштувалася на першу роботу, куди взяли, два місяці копила гроші, а потім зняла квартиру і з’їхала від батьків.

З того часу, як за мною зачинилися двері батьківської квартири, минуло вісім років. З батьками я так і не спілкувалася. Бабусину квартиру вони здавали квартирантам і отримували додатковий заробіток.

Навіть коли у мене не було грошей, щоб винайняти квартиру, я не прийшла до них. Залишила речі у колеги, а сама вночі влаштувалася сторожем, щоб було де спати. Навіть тоді в мене не виникло бажання знову повернутися до батьків.

Я б їх і на весілля не кликала, але дуже наполягала свекруха, і я вирішила її послухати. Батьки прийшли, висловилися у своїй манері, чим здивували до глибини душі маму чоловіка. Вона потім довго переді мною вибачалася.

– Та якби я знала, що вони так поведуться, у житті б їх не покликала! – вибачалася вона. А вони нічого особливого не сказали, все як завжди – що сукню можна було б і скромніше купити, що таке гуляння взагалі можна було б і не проводити, адже навряд ми з чоловіком на нього самі заробили. Загалом усе за старою схемою.

В минулому році я вирішила налагодити стосунки з батьками. Сама їм зателефонувала, купила подарунки і поїхала на Різдво до них в гості. За столом мама знову почала розмову про квартиру, і про те, що її треба ще заслужити. Я зрозуміла, що роки йдуть, але нічого не міняється, тому встала з-за столу і поїхала додому.

Зараз у мене росте дочка, яка не знає, що в неї є ще дідусь з бабусею. Тому що я не хочу, щоб їй вселяли таке ж вічне почуття, що вона повинна щось робити для того, щоб її любили.

А вчора мама мені зателефонувала і сказала, що треба щось вирішувати з спадщиною. Але мені так набридло все це, що я вже не вірю, що мама віддасть мені цю квартиру просто так. Швидше за все, вона щось придумала, або їй потрібна моя допомога.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page