В минулому році у мене був ювілей, 60 років. Прийшла мене привітати донька з зятем, принесли гарний подарунок – вишивану сорочку, яку я давно хотіла.
А потім донька сказала, що нам поговорити треба.
Я не відразу зрозуміла, про що буде йти мова, але донька пояснила, що хоче, щоб ми жили всі разом, тобто, щоб я переїжджала до них.
Мова йшла про доволі великий будинок, який донька з чоловіком будували кілька років.
Вони на той час ще в нього не заїхали, бо ще ремонт до кінця не зробили, меблі не купили.
Зараз у всіх фінансова криза, зять практично без роботи залишився, та й доньці теж суттєво зменшили зарплату.
Я живу в селі ,одна в своєму невеличкому будинку. Овдовіла я рано, доньку свою, Ірину, я сама виростила.
Дякувати Богу, вона добре вийшла заміж, так що тепер вони з зятем непогано господарюють.
Мені вони не допомагали, але я і не просила. Тішилася, що вони самі собі дають раду.
У зятя була спадкова квартира, в якій вони і жили. Але потім цю квартиру вони продали заради будинку.
Донька запропонувала мені продати будинок в селі, і переїхати до них. Аргументація була більш, ніж переконливою – я живу сама і рано чи пізно мені буде потрібний догляд, а Ірина у мене – єдина донька.
До того ж, будинок, який збудували донька з зятем, був доволі просторий, там всім місця вистачить, і він знаходиться від обласного центру за 1 кілометр, не те, що мені до райцентру – тридцять.
Також є дві внучки, які потребували догляду, поки дочка з зятем на роботі. Одним словом, з усіх сторін виглядало, що треба погоджуватися, і я дала свою згоду.
Покупці на мою хату швидко знайшлися, і після продажу донька з зятем за виручені гроші змогла доробити в своєму будинку усе, що планували.
Будинок і справді мене вразив, мені навіть не вірилося, що тепер я буду жити в таких хоромах.
Для мене дочка виділила окрему кімнату, в мої обов’язки входило зранку відправити дітей до школи, потім зустріти, прибрати, приготувати їсти.
Звичайно, мені прямо про це ніхто не говорив, але це само собою розумілося.
Оскільки я вже була на пенсії і мала ще достатньо сил, то мені навіть було приємно бути корисною дітям.
Але потім поступово все стало змінюватися. Коли зять приходив з роботи не в настрої, я поступово стала почуватися зайвою.
Одного разу крізь зачинені двері чула, як він каже дочці, що втомився від моєї постійної присутності.
Слухати таке було дуже неприємно. Але вже було пізно, бо мені не було куди повертатися.
Зараз дійшло до того, що я весь день можу не виходити з своєї кімнати, щоб зайвий раз не потрапляти зятю на очі.
Не знаю, як воно буде, але я дуже шкодую, що погодилася продати свій будинок і на старість залишилася ні з чим.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.