fbpx

В минулому році на Різдво до нас приїжджала мама чоловіка. Погостювала у нас кілька днів, а потім зателефонувала і сказала, що ми їй винні 10 тисяч гривень

Я заміжня, у мене двоє дітей – син і донька. Ми з чоловіком намагаємося дати їм все, що потрібно, але без особливого надміру. Принаймі, саме так виховували мене і мої батьки.

Після школи я поїхала вчитися, так і залишилася в місті, потім заміж вийшла, народила сина. Свекор зі свекрухою приїжджали і на весілля, і коли народився внук. А потім вони вирішили поїхати ближче до моря, там у свекра спадковий будиночок був. Батьки чоловіка швиденько будиночок відновили, потім збудували ще один гостьовий будинок на ділянці та почали здавати кімнати відпочиваючим.

Ми всією родиною з’їздили до них відпочивати лише один раз, адже дорога не близька, діти маленькі. А потім не стало свекра. Ми кликали маму переїхати ближче до нас, але вона відмовилася. Бізнес навіть у сезон у неї йшов погано.

– Не вистачає їй татової енергії, – казав чоловік, – а в неї комерційної жилки немає, у сусідів гостьові будинки повні стоять, а в неї в розпал сезону – порожньо. І готувати їй не хочеться, і прибирати.

Зрештою бізнес свекрухи загнувся, вона продала будиночок, купила собі квартиру в самому містечку і почала жити життям ще молодої пенсіонерки: читала, гуляла, зустрічалася з подругами.

Ми їй допомагати грошима не могли, та й знали, що були у свекра накопичення. Але мама витрачала гроші не дуже раціонально, то шубу купить, хоч навіщо їй шуба, у них снігу ніколи немає? То зі свого курорту на іноземний курорт з’їздить.

– До вас їду на Різдво, – оголосила Ірина Степанівна на початку січня, – онуків не бачила давно, хочу з ними погуляти, подарунки купити, зводити їх у цікаві місця.

Цього року сину виповнилося 8 років, дочці 4, бабуся внучки ще не бачила. Ми зраділи. Зупинитись Ірина Степанівна вирішила у моїх батьків.

Загалом, маму ми зустріли, з вокзалу посадили за святковий стіл у нас, онуки повисли на шиї бабусі, гралися вони до самого вечора, а ночувати мої батьки забрали Ірину Степанівну до себе.

Вранці 7 січня, годині об 11, мама приїхала, забрала онуків і пішла з ними до найближчого торгового центру. Привела задоволених дітей лише увечері, із подарунками, з обновками. Чоловік подякував, але дорікнув мамі, що не варто так витрачатися, бо у наших дітей багато іграшок.

– Я бабуся, – гордо заявила Ірина Степанівна, – я маю право купити онукам все, що вони захочуть.

Все те саме повторилося і 8-го числа, і 9-го. А 10-го січня Ірина Степанівна поїхала додому, віддзвонилася нам, що все добре, доїхала, уже вдома.

А через кілька днів зателефонувала знову:

– Треба терміново гроші покласти на кредитку, – каже, інакше відсотки підуть, а вони по цій картці дуже високі! Тож із вас 1о тисяч гривень. Як за що? Вартість квитків мені свати компенсувати обіцяли, а 10 тисяч я витратила на онуків. Ми ж і в кафе їли, і на атракціонах каталися, і в кіно ходили.

Нам тоді ці 10 тисяч були дуже потрібні, але чоловік перевів їх своїй матері. А цього року Ірина Степанівна знову напрошується до нас в гості на Різдво. Я сказала чоловікові, що я проти.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page