– Я дочку і зятя, між іншим, два тижні просила – приїжджайте, заберіть кабачки і банки з заготовками! – розпачливо розповідає пенсіонерка Галина Дмитрівна. – Не на дачу, ні! З дачі я вже сама весь урожай приперла на собі в місто! Ягоди переробила, варення зварила, огірки посолила. Потрібно просто приїхати на машині і готове забрати, справ на двадцять п’ять хвилин, а я допроситися не можу!

Дочка Галини Дмитрівни, тридцятичотирирічна Ольга, заміжня вже більше десяти років. Молоді платять кредит за свою квартиру, виховують сина-другокласника, обоє працюють. Незважаючи на наявність кредиту, матеріально живуть непогано: купили машину, відпочивають на морі –відчувається, що достаток в сім’ї є.

З матір’ю у Ольги відносини непогані, єдиний камінь спотикання щороку – дача.

Ні, допомагати на грядках Галина Дмитрівна не вимагає, справляється якось сама, незважаючи на вік – копає, сапає, поливає, збирає і переробляє урожай в поодинці. А плоди переробки, та й просто плоди – гарбузи, кабачки, зелень, яблука – тягне дочки, яка, чесно кажучи, вже не знає, що робити з цим багатством.

Виробляти сільгосппродукцію в невеликих кількостях у Галини Дмитрівни чомусь не виходить: рахунок йде на десятки літрів, банок, кілограм, мішків. Самій пенсіонерці стільки не потрібно.

Так, за великим рахунком, не потрібно нікому: варення і маринади ніхто в родині Олі особливо не їсть, але мати щороку наполегливо тягне і тягне свої банки.

– Загалом, чекала я, чекала, коли вони приїдуть, не дочекалася, – сумно розповідає Галина Дмитрівна. – Зібралася в неділю, раніше вранці, поки вони з дому нікуди не поїхали, завантажила банки в сумки, кабачки в рюкзак, повезла їм… А дочка замість подяки влаштувала мені сцену, уявляєш? Нахамила мені і заявила, що викине весь мій урожай в смітник…

Звичайно, приїхала Галина Дмитрівна невчасно: у вихідний день всіх розбудиш рано вранці.

– Та не таким вже й раннім! – зітхає пенсіонерка. – Пів на десяту вже було, напевно! Кажу їм – вставайте, ледарі, так все життя проспати можна! Приймайте урожай! А Оля моя побачила сумки з рюкзаком, і як давай кричати! Не знаю вже, що на неї найшло! Каже, я тобі вже сто разів говорила, що нам нічого цього не треба, чому ти не розумієш? Забирай, мовляв, це все зараз же і неси, куди хочеш! Інакше я сама понесу всі на смітник! Прямо зараз! При тобі!

Галина Дмитрівна спробувала заперечувати дочці, що ось раніше ж вони прекрасно брали і банки, і мішки, і говорили «спасибі».

– Та тому що нерозумні були, ось і брали! – запально перервала Ольга. – Не хотілося суперечок. Я вже і в під’їзді роздавала всім, хто хотів, двірнику відносила, в результаті вісімдесят відсотків потім просто тупо викидала! Все, треба це припиняти! Запам’ятай раз і назавжди – нам більше цього всього не привозь. Більше жодної банки.

Звичайно, Галина Дмитрівна дуже ображена.

– Їм додому готове привезли, все під ніс поставили – а їм, виявляється, цього не потрібно! Я взагалі їх ні про що не прошу – ні Олю, ні зятя. Ні допомоги, ні грошей, нічого! Хоча на городі мені одній, м’яко кажучи, непросто. Там як мінімум чоловіча допомога потрібна…

У мене навіть сусідка каже – Галино, так як же ти одна справляєшся? А ось так! Збираю сили і роблю, тому що знаю, що крім мене – нікому. Дочка з зятем мені відразу сказали – дача, мовляв, це чисто твоє хобі, ми туди ні ногою. Так мені не треба допомагати, але хоч подякувати можна?

***

– Так я вже не знаю просто, як по-іншому до матері донести, що нам її врожаю не треба! – ледь не плаче Ольга. – Слів вона не розуміє, говорили двісті разів – не треба. Чує тільки те, що хоче! Головою покиває і знову тягне. Вона витрачає гроші, сили, здоров’я, навіщо? Я трохи не знепритомніла, коли в неділю ці її сумки побачила! Як вона їх взагалі донесла – незбагненно…

– Слухай, ну напевно треба було сказати спасибі і взяти ці її банки, навіщо так… Людина намагався, стільки праці, а ви їй про смітник. Якось неправильно…

– «Спасибі» сказати? Ми це вже проходили. Вона тоді через тиждень ще стільки ж припре, а потім знову. По-доброму не виходить ніяк. Спробуємо по-іншому. Може, так дійде…

А як їй ще інакше пояснити, що не потрібні мені її банки і овочі з ягодами. Може, мама наступного разу побереже сили, і не буде тягти сумки, які слону не підняти, через все місто…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.