В молодості я була трохи зла і на маму, і на свого рідного брата, який залишився жити вдома біля мами. Тоді склалася якась не дуже зрозуміла ситуація – я поїхала в місто вчитися, але планувала додому повертатися, адже в нас в селі прийнято, що біля батьків донька залишається. Але мій молодший брат, за час моєї відсутності, одружився, і привів невістку додому, і мама тоді промовчала і прийняла їх в нашому будинку. Відтоді я і образилася на них усіх, але зараз все змінилося

То ж мені не залишалося нічого, як повертатися в місто, і там влаштовувати своє життя.

Я давно живу в місті, маємо з чоловіком свою квартиру. Але зараз я змушена все частіше в село приїжджати, адже мама моя вже в роках, і мене наче щось тягне до неї, тому намагаюся приїжджати щосуботи.

Знаєте, коли я була молода, я цього не відчувала – потреби аж так часто їздити до мами не було, інколи я навіть на великі свята не їхала до неї. А зараз якийсь такий ностальгічний настрій, що настає субота, і ноги самі мене в село несуть.

А ще, як почую десь, що когось не стало з знайомих, чи навіть незнайомих мені людей, то ще більше починаєш цінувати час, проведений з рідними.

Мамі моїй вже 70 років, начебто, які там ще роки, але вона останнім часом дуже хворіє, і в мене є великий страх її втратити.

Зізнаюся, що в молодості я була трохи зла і на маму, і на свого рідного брата, який залишився жити вдома біля мами.

Тоді склалася якась не дуже зрозуміла ситуація – я поїхала в місто вчитися, потім знайшла роботу, але в принципі, планувала додому повертатися, адже в нас в селі прийнято, що біля батьків донька залишається.

Але мій молодший брат, поки я жила в місті, одружився, і привів невістку додому, і мама тоді промовчала і прийняла їх в нашому будинку.

То ж мені не залишалося нічого, як повертатися в місто, і там влаштовувати своє життя.

Згодом і я вийшла заміж, але ні у мене, ні у чоловіка житла не було, то ж ми багато років перебивалися по знімних квартирах.

То вже потім чоловік став трохи по заробітках мотатися, і ми спромогтися купити власне житло – невелику двокімнатну квартиру.

Так ми собі і жили, а в село чомусь у мене не було ніякого бажання їхати. До того ж, в ті рідкісні випадки, коли я таки там з’являлася, то дружина брата як змія шипіла. Невістка дуже боялася, що я почну на свою частку спадщини претендувати.

Не раз посиденьки за столом на великі свята закінчувалися тим, що ми сварилися, і я їхала додому з твердим переконанням, що ноги моєї там більше не буде, бо де ж це бачено, щоб мама невістку більше за доньку любила?

Помудріла я трохи, коли сама стала свекрухою – син мій недавно одружився, і я з усіх сил намагаюся підтримувати дружні стосунки і з невісткою, і з її батьками, аби лише у сім’ї сина все було добре.

Тепер я зрозуміла, що мама в свій час вибрала таку ж тактику, аби лише брат добре жив з дружиною. І це зовсім не означало, що мама мене любить менше.

Щодо спадщини я також помилялася, бо мама нещодавно мене покликала, і сказала, що пів хати вона перепише на мене.

Та я відмовилася з кількох причин, все ж брат за роки вклав туди багато грошей.

Тоді мама переписала на мене свій великий город, а будинок залишився брату.

Та це не головне. Найважливіше, що вперше за багато років в нашій сім’ї запанував мир, навіть невістка стала значно лагіднішою до мене.

Виявляється, можна жити і так – в любові і злагоді. Шкода лише, що ми зрозуміли це занадто пізно.

Хочеться набутися ще разом на цій землі з своїми найріднішими людьми.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page