Мурчика знайшли на початку весни, сніг ще де-не-де лежав в тінистих місцях. Крихітний корочок сіро-білої шерсті, притулявся до жовтої труби біля хлібного магазину.
– Мамо, дивися! Кошеня! Гарне яке, – закричала дівчинка, років 6-ти.
Мама невдоволено піджала губи.
– Проходим мимо, Маринко! Він грязний, напевно блохастий.
Але дівчинка уже присіла біля кошеняти і зачаровано його розглядала, навіть протягнула руку, щоб погладити.
Кошеня не втекло, тільки жалібно пискнуло.
Дівчинка благально звела погляд на маму:
– Мамо, ну будь ласка, давай візьмемо його додому.
– Я сказала – ні! Ми квартиру знімаємо, нам тварин не можна!
Мимо проходила Ірина, жінка років 35-ти. Почувши розмову вона зупинилася, подивилася на кошеня.
«Дійсно, гарненьке», – подумала вона собі.
– А ви куди його хотіли? – запитала вона у дівчинки, що вже встигла розплакатися.
– Додому, – відповіла дитина схлипуючи. – Але мама не дозволяє.
Ірина на хвилину задумалася. На дачі якраз миші розвелися, а цей малюк підросте, буде відмінним мишоловом.
– Знаєш що, – сказала вона Марині. – У мене дача є – велика, з садом, кошеняті там буде добре.
Дівчинка відразу перестала плакати, у неї засвітилися очі.
– Правда? А як ви його назвете?
– Мурчиком, – придумала на ходу Ірина. Дивись, як мурчить…
Так Мурчик і потрапив в їхнє життя. Біло-сірий з голубими очима. Довірливий до неможливості. Мурчав коли його гладили. Вдячно тикав мордочкою в долоні. А яким він виявився мишоловом! За тиждень всіх гризунів переловив. Господарі задоволені – користь то яка з кошеняти!
Мурчик дуже старався! Зустрічав їх щовихідних біля воріт, спав біля ніг – напевно, думав, що так буде завжди. Але осінь внесла свої корективи.
В листопаді Ірина з Сергієм приїхали останній раз – закривати дачу на зиму.
– А з Мурчиком що робити будемо? – запитала Ірина, складаючи в сумку банки з консервацією.
– Та нічого, сам справиться – коти ж живуть якось на вулиці, – байдуже відмахнувся Сергій.
І поїхали… А Мурчик сидів біля воріт і чекав… День, два, тиждень… Вже і перший сніг випав, а він все сидів. Лапки мерзли, в животі бурчало від голоду, але він чекав. Вони ж обіцяли повернутися – обовʼязково повернуться… Тільки сили закінчувалися, і надія теж…
– Привіт, малюк… – почув він якось голос. – що, дуже змерз? Андрій Іван стояв над ним – сусід з ділянки поруч. Пенсіонер, що сам зимував на дачі. У нього руки були теплі, і пахло від нього не страхом, а чимось домашнім.
– Підемо до мене? – запитав літній чоловік. – Зігрієшся…
І Мурчик пішов, бо накінець зрозумів просту істину – не всі люди однакові… А за ним ніхто не прийде…
Андрій Іванович жив без поспіху, в свої 68 він уже не поспішав. А куди поспішати? Діти виросли, розлетілися. Дружина відійшла чотири роки тому. Відтоді він і переїхав на стару дачу, де залишилися лише спогади.
Будинок облаштував так, що і зимувати можна було. Краса – на дворі сніг, а хаті в пічці потріскують дрова.
Мурчика приніс додому і відразу загорнув в старий плед.
– Ну що, малий, розкажи дідусю, як тебе вгараздило на морозі сидіти? – лагідно запитав, ставлячи каструлю молоком на плиту.
Кіт мовчав, дивився перелякано, з недовірою. А в очах така туга, що серце щемило.
– Зрозуміло, – кивнув Андрій Іванович. – Кинули тебе? От безсовісні…
Перші дні Мурчик забивався за пічку, крадькома їв, коли дідуся не видно було, ніби знову чекав підвоха.
Але Андрій Іванович був терплячий, просто залишав їжу і тихо розмовляв.
– Я тут кашу зварив, не соромся, ходи… або… – Снігу стільки намело, добре, що ми вдома, правда?
Через тиждень Мурчик осмілів, вийшов до миски поки дідусь читав газету. Потім ще ближче підібрався, а ще через кілька днів – сам заскочив на коліна.
– О, ти наважився! – засміявся Андрій Іванович. – Тоді давай знайомитися як має бути.
Погладив кота за вушком, а той замурчав, спочатку тихо, невпевнено, а потім голосніше.
– Ну і добре, – заспокоїв дідусь не то кота, не то себе.
Дні потекли по новому. Зранку Андрій Іванович прокидався – Мурчик уже сидів біля ліжка. Чекав сніданок. Потім дідусь читав, а кіт сидів на підвіконнику, наче пильнував, чи все гаразд.
Потім вони разом виходили у двір розчищати сніг. Мурчик бігав, провалювався в сніг і ловив сніжинки.
Вечорами вони розмовляли, точніше – дідусь розказував – про життя, про дітей, про свого улюбленця Мурчика, якого не стало в минулому році.
– Гарний був кіт, – казав тихо, – вірний, 15 років зі мною прожив. А як помер – думав, що вже більше нікого не буду заводити. Боляче…
Мурчик уважно слухав і мурчав. До Нового року і зовсім освоївся, спав поруч з Андрієм Івановичем, зустрічав на дверях, коли дідусь ходив в магазин. Навіть мишу одну спіймав. Гордий такий приніс її.
– Молодець! Похвалив Андрій Іванович. – Але це зайве, тобі є що їсти.
Зима минула швидко, почалася весна. І одного разу звук знайомого мотора почувся біля хвіртки. Мурчик насторожився, відразу зістрибнув з підвіконника. А Андрій Іванович глянув у вікно, і відразу лице потемніло.
– Приїхали, – сказав глухо. – Господарі твої об’явилися.
Із машини вийшли Ірина і Сергій, задоволені, оглядали ділянку, щось між собою обговорювали.
– Де ж наш Мурчик? – голосно покликала Ірина. – Киць, киць, киць… Іди сюди, мишолов.
Кіт почав тремтіти, усім тілом тремтів… Притулився до ноги Андрія Івановича.
– Не хочеш до них?
Мурчик глянув, і в його очах читалася відповідь.
– Зрозуміло… Але вони за тобою прийдуть. Вони ж вважають тебе своїм.
Постукали в двері через пів години. Не просто постукали, а забарабанили.
– Андрій Іванович, ми знаємо, що наш кіт у вас. Виходьте.
Дідусь пішов до дверей, а переляканому Мурчику сказав:
– Сиди тихо. Не висовуйся.
Відчинив двері. На порозі стояли двоє: Ірина наступально, а Сергій трохи подалі.
– Добрий день, – привітався стримано дідусь.
– Де наш кіт? – накинулася на нього Ірина. – Сусіди сказали, що ви його у нас забрали.
– Який кіт? – спокійно запитав Андрій Іванович.
– Не прикидайтеся. Ви добре знаєте, що я говорю про Мурчика, сіро-білий такий. Ми його восени залишили, думали, сам перезимуємо. А він, очевидно, до вас прибився.
– Залишили? – очі у дідуся стали холодними. – В листопаді залишили, на вулиці, в мороз?
– Ну, він же кіт, сам справиться, – зам’явся Сергій.
Андрій Іванович підійшов ближче.
– Домашній кіт на вулиці? Взимку? Ви взагалі розумієте, що кажете?
– Слухайте, – втрутилася Ірина. – Ми не за цим прийшли. Нам кіт потрібен. У нас за зиму знову мишей повен дім. Віддавайте нам нашого кота!
– Ні, – просто так. Коротко.
– Як це ні? Це наш кіт! – закричала Ірина.
– Ваш? – невесело посміхнувся дід. – А де ви були, коли він замерзав біля воріт? Де ви були, коли він був голодний? Коли я його напівмертвого підбирав?
– Ми не знали про це… – пробурмотів Сергій.
– Не знали… – Андрій Іванович говорив все голосніше. – Чи не хотіли знати? Використали влітку, а взимку викинули як непотрібну ганчірку.
– Та хто ви такий, щоб нас вчити? – кипіла Ірина. – Кіт наш – і крапка. І якщо ви його по-доброму не віддасте…
– То що? – Андрій Іванович пильно глянув. – В суд на мене подасте, за те, що викинули кошеня, а я його підібрав?
Тут з-за спини дідуся показалася знайома мордочка. Мурчик висунувся, почувши гучні звуки.
– Ось він! – зраділа Ірина. – Мурчик, іди сюди, киць, киць, киць…
Але Мурчик не ворохнувся, лише сильніше притулився до ніг Андрія Іванович.
– Іди сюди! Ми тебе додому забираємо! – наполягала Ірина.
Мурчик повернувся і скрився за пічкою.
– Самі бачите… – тихо сказав дідусь. – Він сам вибирає, і вибрав – не вас.
– Дурниці! – Ірина спробувала пройти повз Андрія Івановича. – Просто він відвикла. Дайте мені його взяти.
– Не дам!
– Та що ви собі дозволяєте! – замахала руками Ірина. – Сергію, скажи йому щось!
Чоловік мовчав, відводячи погляд. Очевидно, заговорила совість.
Раптом на крик підійшла сусідка.
– Так, що тут відбувається? – запитала Олена Павлівна, теж сусідка по дачі. – А, – кивнула вона в сторону Ірини і Сергія. – Повернулися, значить? Хочете кота забрати?
– Звичайно! Це ж наш кіт! – огризнулася Ірина.
– Ваш? – Олена Павліна склала руки в боки. – А хто його всю зиму годував? Хто його лікував, коли він застудився?
– Але ж ми не просили, – почав виправдовуватися Сергій.
– Точно, – перебила його сусідка. – Не просили. – Тому що вам плювати. Весною – забавка, а восени – сміття.
Почали збиратися на крик і інші сусіди. Слово за слово, і навколо дідуся зібрався справжній натовп. Всі – проти Ірини з Сергієм.
– Совісті у Людей нема, – казала Стефа, тваринку кинути на морозі!
– Та що з ними говорити! – махнув рукою Степан. – Мурчик тепер у Івановича живе – і правильно!
Ірина кинула на всіх злий погляд.
– Ми ще подивимося! Це не кінець! – розвернулася і пішла. Сергій поплентався вслід за нею, опустивши голову.
Більше Ірина з Сергієм не приходили. Чи то совість прокинулася, чи то зрозуміли, що і так не заберуть кота. Сусіди стали стіною! А головне – сам Мурчик показав, де його дім і хто його господар.
До літа мишей на їхній ділянці розвелася ціла зграя.
– Так їм і треба, – бурчав сусід Степан, проходячи повз. – Хотіли кота-працівника, а отримали мишине царство.
У Андрія Івановича життя змінилося. Не кардинально, але наповнилося змістом. Є з ким зранку привітатися, є для кого кашу варити, молоко купувати. Мурчик розцвів, шерсть блистіла, в очах зявилася іскринка. Справжній господар території.
Діти до Андрія Івановича приїхали в червні. Здивувалися спочатку, дід не розповідав про кота. А потім розтанули, внуки особливо – весь день з Мурчиком гралися.
– Тату, – сказала дочка перед від’їздом. – Добре, що ти його взяв. – Видно ж, що ви обоє щасливі.
– Щасливі, – погодився дідусь, дивлячись, як Мурчик проводжає гостей до воріт.
А коли випав перший сніг, Мурчик вибігав надвір і грався сніжинками. Він був удома.
А весною, коли сніг розтанув, на закинутій ділянці Ірини з Сергієм з’явилася табличка ”Продається”. Мурчик пройшов байдуже пройшов повз. У нього тепер були справи важливіші – зустрічати Андрія Івановича з рибалки.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
