А тут нещодавно, несподівано для мене, чоловік мені каже, мовляв виходу іншого немає зараз у нас, доведеться, мабуть, продавати однокімнатну квартиру, щоб розплатитися з боргами, які накопилися у нас за чималий час.
Я так здивувалася від того, що він сказав мені. А нічого, що це однокімнатна квартира – моя особиста, яку я ще до заміжжя купила за свої власні кошти, які складала так багато років. Я її продавати не збираюся зовсім! Тим більше, за його борги. З якого дива я маю це робити?
У шлюбі я з чоловіком вже 13 років. У нас з Сергієм двоє дітей, дівчинка і хлопчик. Діти вже трохи підросли, вже не зовсім маленькі, молодший син у другому класі, дочка в шостому, але я не працюю практично з дня весілля – сиджу весь цей час вдома, займаюся вихованням дітей та організацією побуту, стараюся в усьому, намагаюся тримати лад та добробут в домі.
Правда, невелику якусь копійку в сімейний бюджет я вношу: здаю свою однокімнатну квартиру в оренду. Нерухомість приносить не дуже великі гроші, звичайно, але за доходом я особливо не женуся. Це ніколи не було моєю проблемою. Але знаю, в разі чого, а копійка у нас в домі завжди за оренду виручить.
У нас в родині завжди гроші заробляв лише мій чоловік.
У чоловіка невеличкий свій бізнес, і до недавнього часу справи йшли досить таки непогано, у нас були чималі гроші.
Великі гроші особливо чоловік там не заробляв, але на життя вистачало, жили не гірше за інших. Розширили своє житло, купили трикімнатну квартиру, але перед цим продали двокімнатну квартиру, яку чоловік купив ще до шлюбу, в якій починали сімейне життя.
На море їздили, звозили дітей і в Європу, і в Азію, показали світ. Одягалися, взувалися, радували подарунками батьків – в загальному, особливо не економили.
Але останні півтора-два роки бізнес, на жаль, став занепадати якось поступово, але стабільно. Спочатку поступово і начебто непомітно, але останні пів року вже навіть ясно видно, що скоро він залишиться без своєї власної справи.
Я ще на початку осені вмовляла чоловіка закрити все і не витрачатися на справу, яка вже вичерпала себе і лише збитки приноситиме одні, але чоловік не погоджувався зі мною і хотів все таки налагодити свої справи.
– Закрити свій власний бізнес, який багато років нас добре годував і забезпечував, і чим тоді займатися? Йти працювати «на дядька чужого»? Ну ні! – заявив чоловік відразу мені. Сказав, що спробує налагодити все.
Робота «на дядька» завжди представлялася йому гірше, що може бути.
До кінця вересня чоловік ще трохи протримався, тримав свою справу з останніх сил, у вересні провів акцію великої щедрості, привернув клієнтів надзвичайно дешевими, в порівнянні з конкурентами, послугами.
Люди до нього пішли, заплатили гроші, за допомогою яких навіть вдалося оплатити навіть якісь там борги. На якийсь час здалося, що справи йдуть на краще, але ж ні. Час минув, і треба знову платити зарплати, оренду, а найголовніше, виконувати зобов’язання перед клієнтами. Або повертати гроші. А грошей більше немає.
Продавати в бізнесі нічого, приміщення взято в оренду, обстановка проблеми не вирішить.
– Схоже, це кінець моїй власній справі, яка нас годувала, за рахунок якої ми жили, – засмучено сказав чоловік мені. – Власники приміщення виселяють нас за борги, клієнти вже щодня приходять незадоволені, просять розрахуватися з ними, або повернути гроші. Мабуть, настав час продавати однокімнатну квартиру, щоб розрахуватися з боргами.
Найдивовижніше, чоловік мій Валерій навіть думки не припускає, що однокімнатна квартира належить лише мені, а я можу і відмовитися від продажу.
– Я не хочу нічого продавати! – сказала я йому. – Я йому говорила, що так буде, попереджала. Я знала все це ще влітку. Треба було закривати все тоді і йти нормально працювати. Так, в офіс, на дядька, ну і що? Вся країна так працює! І якось же живуть люди. Але він і слухати про це не хотів.
Чоловік мій дуже розчарований і засмучений, бо зараз потрапив в непросту ситуацію, а що робити, він не знає, грошей ні копійки зараз немає. А я, виходить, підтримувати його і допомагати йому не збираються зовсім. Але це не зовсім так, я не хочу продавати цю квартиру, вона моя єдина надія на майбутнє, за рахунок неї мої діти будуть мати, що їсти, адже мені за неї орендну плату дають. Хіба я не права?
Фото ілюстративне.
