Ми з Людмилою змалку дружили, бо жили поряд. І лише в 45 років мені відкрилися очі, і я зрозуміла, яка вона людина.
Я першою вийшла заміж на хлопця з нашого села, Петра. А Людмила слідом за мною вийшла заміж за Івана.
Дітки у нас майже одночасно з’явилися на світ: я народила дівчинку, а Людмила хлопчика.
Наші діти росли і теж дружили між собою. Ми цьому дуже раділи, що така міцна дружба у нас.
Людмила для мене завжди була більше, ніж просто подруга – я її вважала сестрою.
Тому цій людині я дуже довіряла. Вона знала про мене все: скільки я заробляю, що варила їсти, які стосунки у мене з чоловіком.
Власне, найбільше я шкодую про те, що розповіла Людмилі про свої сердечні справи, бо вся ця історія потім мені вилізла боком.
Наша сім’я жила бідно, Людмила з чоловіком, в принципі, не краще.
У нас обох були старі будинки, які нам дісталися у спадок, і все.
Я з цим миритися не хотіла, і не раз казала чоловікові, що треба щось думати.
Але мій Петро мені відповідав, що йому все підходить. І сам при цьому заглядав в чарку.
Жити з чоловіком, який не заробляє гроші, і до того ж, п’є, я не хотіла. Тому частенько стала задумуватися над тим, щоб розлучитися з своїм чоловіком.
Своїми думками я поділилася з Людмилою, а вона мені сказала, щоб я не вигадувала, мовляв, у мене нормальний чоловік, такий, як у всіх, і у неї, наприклад.
Іван теж любив заглядати у чарку. Вони з моїм Петром любили собі посидіти за чарчиною.
Кілька років тому влітку я поїхала на заробітки в Польщу. Робота була сезонною, і до осені я повернулася додому.
За кордоном я зустріла одного дуже хорошого чоловіка, Віктора. Він працював зі мною в бригаді.
Віктор був вдівцем, мав сина. Жив з колишньою тещею, тому хотів заробити собі на квартиру.
Між нами виникли якісь почуття, але я все це в собі намагалася придушити. Віктору я відразу сказала, що я одружена жінка і не маю ніякого наміру заводити романи на стороні.
То літо було чудовим: я і грошей трохи заробила, і відпочила душею поряд з Віктором.
Цього чоловіка я не могла забути, тому поділилася своїми переживаннями з Людмилою.
Тим часом чоловік так безпробудно пив, що мені вже не сила було все це витримати, і я подала на розлучення.
Людмила мене відговорювала від цього кроку, казала, що потім я про це пошкодую.
Та я вирішила вже нікого не слухати і робити так, як сама знаю. Я розлучилася.
Люди в селі поговорили, і забули. А я вирішила, що знову поїду на заробітки в Польщу.
І там ми з Віктором зустрілися ще раз. Він коли почув, що я розлучилася, то відразу сказав, що ми розпишемося і будемо жити разом.
В кінці сезону в село я приїхала не одна, а з чоловіком. Людей цікавило, що і як, але я мовчала – нікому нічого не говорила.
Ми з Віктором стали господарювати. Гроші, які у нього були, ми вклали в наш будинок, ремонти всюди зробили.
Віктор купив собі невеликий тракторець, то ж міг заробити копійчину, коли починалися городні роботи.
З часом я стала помічати, що люди в селі якось косо на мене дивляться.
Я не розуміла причини, поки мені моя двоюрідна сестра не сказала, що в селі про мене пліткують – кажуть, що я зрадила своєму чоловікові в Польщі, а потім ще й вигнала його з дому!
Розпускає ці брехні Людмила. І коли я її прямо запитала – навіщо вона це робить, адже вона добре знає, що до розлучення з Віктором у мене нічого не було, вона мені відповіла, що їй важко дивитися на мене щасливу, в той час як їй самій доводиться жити з чоловіком, якому крім оковитої нічого і не треба.
Я їй нічого на це не відповіла, тільки сказала Віктору, щоб паркан між нами зробив повище, щоб максимально закритися від заздрісних очей.
Я сама зробила себе щасливою!
А хто заважав Людмилі наважитися на зміни, і не продовжувати жити боячись, що люди скажуть?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.