fbpx

В кінці однієї з вулиць нашого села, жила одна бабуся. Її будинок самотньо стояв на самій околиці. Всі в нашому селі казали, що вона щось знає. Був уже пізній вечір, на вулиці стемніло, ми вирішили пробігтися до будинку тієї бабусі і подивитися у вікно. Цей вечір залишився в моїй пам’яті назавжди

Я народився і виріс в селі. Нам завжди було чим себе зайняти. Ми бігали на річку, де купалися до схочу, гуляли по лісах, які знали як свої п’ять пальців, загалом спогади з дитинства в мене тільки позитивні, крім одного. Цей страшний неймовірний випадок стався зі мною коли мені було років 13. Ми з моїм другом ровесником, проводили літні дні на вулиці, з ранку до вечора. Грали, бігали, шпигували за сусідами, це була наша улюблена гра. Ми підглядали у вікна за сусідами, в друга Михайла був бінокль, ми вилазили на дерево і спостерігали за всім, що відбувається навкруги – це було дуже цікаво.

В кінці однієї з вулиць нашого села, жила одна бабця. Її будинок, самотньо стояв на самій околиці. Всі, в нашому селі, казали, що вона відьма. Батьки, говорили, що це все сільські плітки, але те що нам було моторошно з нею зустрічатися на вулиці – правда. Вона ніколи не віталася, ходила завжди в чорній сукні і чорній хустці, це була дуже старенька жінка, досить високого зросту.

Будинок у неї був великим і старим, зробленим з дерева. За нею шпигувати ми побоювалися, у неї були великі вікна без фіранок, що виходять на місце вільного спочинку, де лежало вже пів села. Коли нам потрібно було пройти повз її будинок, ми робили це швидко, бігом, боячись, що вона нас побачить. В один день ми помітили, що її вікна забиті дошками і дізналися, що бабусі не стало. Ми не бачили як її ховали.

Через три дні після цього, ми з братом вирішили заглянути до неї у вікно, дитяча цікавість переборола страх. Був уже пізній вечір, на вулиці стемніло, ми вирішили пробігтися до її дому і подивитися у вікно. До вікна дотягнутися ми не могли  і я сказав Михайлу, щоб він мене підсадив. Він підсадив мене на плечі і ми підійшли до вікна. Скло одного вікна було розбите. Я заглянув в отвір через дошки, які були на вікні. В кімнаті було темно, але легке світло від вуличного ліхтаря, проникало через отвір і можна було розгледіти, що знаходилося в кімнаті. Я побачив павутину, запорошений стіл, підлогу. Я помітив, що в кутку кімнати щось стоїть, в зріст людини, але воно не ворушилось. Я підтягся щоб краще розгледіти, що то таке і волосся на моїй голові стало підніматися, тому, що темна постать миттю обернулася до мене і я впізнав у ній ту саму бабусю. Я не міг поворухнутися і промовити хоча б слово. Михайло тримав мене на плечах і запитував, що я там бачу, але я його майже не чув.

Постать бабусі повільно почала рухатись у мій бік, я миттю зістрибнув з плечей друга і тільки крикнув: “Тікаємо!”. Миттю я перелетів огорожу і побіг, що є духу додому. Зупинився я тільки біля порогу свого будинку, Михайло прибіг слідом за мною. Коли я розповів йому, що побачив, то додому його мусив проводити мій батько. Більше ми ніколи не підходили до цього будинку. Потім бабину хату знесли, а ця історія залишилася у мене в пам’яті.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – opinionua.com

You cannot copy content of this page