Мої рідні сини досить часто приходили до мене, а тут, несподівано, після мого ювілею, навіть не телефонують навіть мені самі.
Я до кінця й досі не розумію, що могло статись такого.
Проте, починаю здогадуватись, що не сподобалося моїм синам і мене це дійсно засмучує.
Справа в тому, що мої сини дуже часто приїжджали до мене по черзі.
Жили вони перший час лише на орендованих квартирах, але на той час вони непогано заробляли, могли собі дозволити і оплату такого житла.
Я на той час мала чимало своїх відкладених грошей, які чимало років відкладала.
Я сама їм тоді запропонувала, що позичу їм певну суму зі своїх заощаджень, а решту хай би виплатили згодом самі і купили власне помешкання.
Квартиру брати в кредит, це, звісно, справа серйозна і відповідальна, але на майбутнє життя це дуже гарний старт.
Та сини тоді чомусь відмовлялись від цього, мовляв, ще молоді, не хочуть брати кредити, адже тоді кожну копійку потрібно відкладати, великі проценти переплачувати в банк, а вони ще молоді, хочуть пожити для себе.
Сини сказали, що їм і так добре, їх все влаштовує, у них є все, що їм потрібно.
Проте, обоє згодом одружилися, мають зараз гроші.
От і задумались вони лише тоді про свої власні квартири.
Та на той час вже тих грошей, які я відкладала, у мене не було.
Я перед тим якраз дачу за хорошу ціну собі купила невеличку.
Я багато років мріяла про неї.
І ремонт у своєму помешканні робила саме в той час, адже коли чоловіка не стало, то заробітків у мене таких не було, тому довелося витрачати вже накопичені гроші.
Виходило так, що останні два роки мої сини дійсно допомагали мені.
Часто і з онуками приїздили до мене і самі мене навідували.
Діти мені теж продукти допомагали купляти по черзі, щоб я сама не носила важке.
А дзвонили по кілька раз на день.
Я, звісно, тішилась, що мої сини так радо допомагають і не покидають матері на старості, вже заспокоїлася, думала, що маю хороше майбутнє, хоча маю дві невістки.
Окрім того, ще й невістки постійно допомагали мені, завжди добре ставилися до мене.
Навіть по господарству дружини синів допомагали мені.
І на городі зі мною обидві часто порались на дачі, коли сезон настав.
Нещодавно у мене день народження був, ювілей – 65 років мені виповнилося.
Діти мої самі захотіли в кафе відзначити це свято.
Хоча я кілька раз повторювала їм одне і теж, що не потрібно нічого, я не звикла до великого святкування, ніколи не святкувала в кафе, ще й зараз такий важкий час.
Я й вдома могла й просто відсвяткувати день народження вдома, в своєму колі найрідніших людей.
А на своєму ювілеї я якось випадково обмовилась, що хочу квартиру переписати і дачу свою.
А сини дуже зацікавилися цим.
Я й розповіла, що маю племінницю у іншому місті.
Брата мого рідного не стало нещодавно.
Він сам її ростив, вона у нього єдина дитина, жили вони дуже бідно на орендованій квартирі.
Племінниця сама тепер залишилась без копійки за душею, вона людина добра, брат мене дуже просив, щоб я допомогла їй і я пообіцяла, перед тим, як не стало його, що я її ніколи не залишу, буду мати за рідну дитину і допоможу, чим зможу.
Нещодавно моя племінниця вступила до інституту у нашому місті.
Я їй відразу зателефонувала, запросила її, щоб вона у мене жила.
А потім їй і залишу квартиру, щоб вона мені допомагала і доглядала мене.
Сини нічого не сказали мені у той вечір, проте по обличчю було видно, що вони образилися.
А після того дня народження більше мені не дзвонили і не приїжджали.
Вони навіть телефон не беруть, коли я телефоную до них і я все ніяк не можу поговорити з ними.
Невже через житло?
Чи я не маю права допомогти племінниці, яка залишилася зовсім сама без копійки за душею?
Нехай і догляне мене на старості років.
Кому гірше буде від цього?
Хіба сини будуть мене доглядати?
Фото ілюстративне.
