У мене з сестрою всього два роки різниці по віку, але інколи мені здається, що між нами ціла прірва. Мені 42 роки, Лесі 40. Ми обоє заміжні, маємо дітей: у мене син, 20 років, у Лесі три дочки: 20, 17 і 8 років.
Останні 10 років я живу в Чехії, недалеко від Праги. У нас з чоловіком є свій будинок, за який ми досі виплачуємо кредит. Житло за кордоном дуже дороге.
З дому в свій час я пішла без нічого, бо Леся вийшла заміж, привела зятя до нас додому і сказала, що оскільки вона перша створила сім’ю, то вона лишається біля батьків.
Я теж через кілька місяців розписалася з чоловіком. Житла свого у нас не було, то ми знімали невелику квартиру в райцентрі. Там народився наш син. Було дуже сутужно нам тоді фінансово.
Першим на заробітки поїхав мій чоловік. Його старший брат почав їздити в Чехію на роботу, став непогано заробляти. Тоді і моєму Станіславу запропонував.
Бачилися з чоловіком ми тоді тільки по святах, приїжджав він два рази в рік. А потім, коли трохи заробив грошей, ми думали купувати собі квартиру в нашому райцентрі. Та Стас мене переконав, щоб я з сином їхала до нього. Спочатку я не хотіла, бо ніколи не виїжджала з України навіть в подорож, а тут стояло питання про постійний переїзд на постійне місце проживання.
Але я наважилася і поїхала до чоловіка. Спочатку було дуже важко, я тисячу разів шкодувала, що погодилася. Але потім з часом я почала звикати, знайшла роботу, син пішов у місцеву школу.
Були проблеми з мовним бар’єром, щоб його подолати я ходила на мовні курси вечорами після роботи, а ще треба було приготувати їжу і зробити інші домашні справи.
Все це я розповідаю, щоб було зрозуміло, як важко мені далося моє теперішнє життя. А от моя сестра впевнена, що я просто щасливиця долі, якій життя все припіднесло на тарілочці з золотою облямівкою.
Відколи я почала жити за кордоном, мама мені телефонувала і постійно нагадувала, що я маю допомагати сестрі. То гроші їй треба переслати, то одяг дітям, то якісь продукти.
Чоловікові не дуже подобалося, що я час від часу відсилаю посилки додому, але він мовчав і намагався з розумінням відноситися до ситуації.
В кінці лютого мені знов зателефонувала мама, сказала, що сестра з дітьми їде до нас. Ситуація така, що не відмовиш. Вже пів року Леся з дівчатами живе у мене, отримує соціальну допомогу, але жодного разу не запропонувала мені якісь гроші за комунальні послуги чи на їжу. Ні, якісь продукти вона купує, але базові речі всі на нашій сім’ї.
Додому сестра повертатися не поспішає, а я не знаю, скільки ще зможу це витримати. І чоловік мій бачу теж на межі. Він вже останнім часом навіть залишається на роботі ночувати, щоб додому не йти. Що робити в моїй ситуації? Якщо я відправлю сестру на квартиру, то в першу чергу цього не зрозуміє моя мама. Вона впевнена, що я маю по-родинному приймати сестру у себе вдома стільки часу, скільки треба.
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне.
