Сама я народилася в досить таки маленькому містечку і, скільки сама себе пам’ятаю, завжди мріяла поїхати жити в столицю, подобалося життя у великому місті мені, мріяла мати краще і яскравіше життя, адже вважала, що саме там можна досягти справжнього успіху.
Але так склалася моя доля, що я вийшла заміж за місцевого хлопця, який жив недалеко від нас, народила двох чудових доньок, і моє бажання про переїзд з маленького містечка в столицю так і не здійснилося, а залишилося лише мрією. Та я вважала, що моє життя досить таки добре склалося, а мрія – залишилася мрією.
Коли наша старша дочка вирішила продовжити навчання в столиці, ми з чоловіком дуже підтримали її, чим могли допомагали, і зраділи. Вона була відмінницею, адже старалася добре вчитися, розумною і порядною дівчиною і нам хотілося, щоб у неї було щасливе майбутнє, а не таке звичайне життя, як у нас. Ми намагалися дати їй гарний старт. Вірили, що наша розумна донечка заслуговує на дуже хороше життя.
Після від’їзду доньки в столицю ми дуже сумували і нудьгували за нею, адже вона була вся наша надія.
Молодша дочка теж сумувала разом з нами, бо вони були дуже дружні зі своєю сестричкою і часто проводили час вдвох, звикли бути постійно разом.
У фінансовому плані нам було непросто на той час, хоча ми з чоловіком обоє старалися, як могли. Доводилося на всьому економити, обмежувати в чомусь нашу молодшу доньку. Але ж ми розуміли, що хороша освіта дозволить старшій доньці знайти хорошу роботу в будь-якому місті і не повертатися в наше маленьке містечко.
Ми дуже сподівалися, що, можливо, через якийсь час вона допоможе своїй молодшій сестрі теж з переїздом до столиці і з пошуком хорошої роботи та влаштувати добре і її життя.
Загалом ми мали велику надію на свою старшу доньку Людмилу.
Спочатку Людмила постійно дзвонила нам зі столиці і розповідала, що задоволена і переїздом, і навчанням, і новим знайомствам, все у неї там складається якнайкраще.
Я просила її приїхати влітку додому, провідати нас з батьком, ми скучили за нею, дуже хотіли побачитися і поспілкуватися, всі наші думки були про свою доньку.
Але Людмила чомусь нам постійно відмовлялася, говорила, що у неї постійно справи і турботи свої там. Донька також поділилася зі мною важливою новиною про те, що зустрічається з чоловіком, на вісім років старший за неї.
У мене були якісь незрозумілі думки з приводу цих стосунків. З одного боку, я була рада, що чоловік зі столиці, тим паче, що Людмила моя так розхвалювала його, була переповнена гордістю і надією. Але з іншого – він значно старший за мою доньку. Я хвилювалася за Людмилу, адже то зрозуміло, я ж її мама.
Ми так хотіли зустрітися зі своєю дочкою, але вона була заклопотана своїми особистими турботами і новими стосунками. Гроші ми їй так і продовжували відправляти раз в три місяці, відмовляючи собі багато в чому, лише, щоб у неї все необхідне було, вона ж наше майбутнє.
Після закінчення навчання Людмила влаштувалася на хорошу роботу. Що стосується мене, я була щаслива. Моя мрія здійснилася врешті. Нехай не я, але моя рідна донечка поїхала з маленького містечка і успішно влаштувалася в столиці, про що більшість людей можуть лише мріяти, це не кожному під силу.
Якось дочка приїхала до нас на два тижні в гості. Це була вже доросла, доглянута, молода жінка, яка звикла жити без нас. Нам було дуже сумно усвідомлювати, що це вже не маленька дитина, яка потребує батьків. Її манера поведінки, слова говорили про те, що вона вже виросла і приїхала лише тому, що ми про це просили.
Через рік наша донька Людмила вийшла заміж, але повідомила нам про це лише після того, як відбулося весілля. Дочка посоромилася нас навіть запросити на своє одруження. Наша, вже давно доросла, дівчинка просто подзвонила і поставила нас перед фактом, що тепер вона заміжня жінка.
Ми досі з чоловіком не розуміємо, чому вона так вчинила? Дочка знає, що ми на всьому економили, щоб дати їй освіту і допомогти переїхати в столицю, ми, можна сказати, останнє віддали заради неї. З рідною сестрою вона перестала взагалі спілкуватися. Лише зрідка запитає, при телефонній розмові “ну як там сестра”?
Що мені дав переїзд доньки в інше місто? Чоловік дуже сумує за своєю дитиною, адже в минулому вони були дуже близькі і постійно були разом, адже ми дуже дружна сім’я. Я була суворою по відношенню до неї, а вони завжди дружили і спілкувалися з будь-якого приводу.
А тепер Людмила соромиться нас? Не хоче знайомити зі своєю новою сім’єю, ми досі жодного разу ні зятя, ні сватів своїх не бачили. Так прикро і сумно від цього, що й словами не передати. Як вчинити в ситуації, що склалася? Що ми зробили з чоловіком не так? Чи зможемо виправити свою помилку?
Всі ці роки старалися для Людмили, а досі не можемо повірити, що це сталося саме з нами.
Фото ілюстративне.
