В родині мого чоловіка прийнято святкувати всі дні народження. Вчора чоловік запитав мене, чи не забула я, що в його мами через два тижні день народження.
Звичайно, я не забула. Та й як забути: одружені ми з Анатолієм вже 7 років і всі ці роки в сім’ї день народження його мами є чи не найголовнішим святом.
На самому початку сімейного життя, напевно, хотілося якось виявити свою пошану до свекрухи, тому ми старалися. Через місяць після нашого весілля, ми витратили неабияку частку накопичень на подарунок для Анни Дмитрівни: з подарованих на весілля грошей ми купили їй холодильник.
Свекруха прийняла подарунок як належне. Свято пройшло урочисто. Мама ж не висловила жодної подяки, вдала, що все так і має бути. Що вчорашні студенти, які тільки починають жити, можуть собі дозволити так її привітати.
Ми живемо, у моїй квартирі, мені її бабуся залишила. І весілля влаштовували мої батьки. Анна Дмитрівна прийшла як гість. Точніше, як почесний гість. У мене самої день народження у лютому, у Анатолія у серпні. Він, до речі, від мами теж і тоді, і в наступні роки, отримував шикарні, вагомі подарунки, як наш син, народжений у вересні місяці.
А про мій день народження свекруха просто забула. Хоча як забути, якщо її офіційно запросили. Але вона не прийшла, по телефону не привітала навіть, пославшись на зайнятість. І так – усі ці роки.
Моїй мамі та татові чоловік намагається подарувати щось недороге, практичне, і мене повчає, мовляв, ти в декреті, зарплата одна, нам не по кишені такі витрати. А як приходить час вітати його маму, так і гроші знаходить, і подарунок робить шикарний.
– Мама у мене одна, виростила вона мене теж одна, – каже чоловік, – знаєш, як їй було тяжко! Ти давай приготуй щось смачне на стіл. Гроші? Ну, давай у твоїх позичимо.
А мені не те що позичати не хочеться, мені й готувати не хочеться. І не від лінощів, а від образи. Мама найголовніша, а мені — милу дрібничку, листівку та поцілунок у щоку від чоловіка та повний нуль від його мами.
В минулому році я вирішила: готувати не стану. Пояснила, мовляв, мене твоя мама навіть не привітала, не говорю вже про подарунок.
Анатолій задумався і, мабуть, з мамою на цю тему поговорив, бо в минулому лютому я удостоїлася дзвінка від свекрухи. Через два дні після того, як ми скромно відзначили мій день народження, куди її заздалегідь запрошували.
До онука уважна, до сина уважна, племінників вітає, та й нас з усіма іншими датами вітає вчасно. Тільки не мене у день народження.
– Синочку, а що ти мені цього року подаруєш? – поцікавилася Анна Дмитрівна тижнів зо три тому, – я хочу нову пральну машину. Я тобі в інтернеті покажу яку.
І ось Анатолій знову нагадує про майбутню урочистість. А я чекаю: що буде. Невже він забере з спільного бюджету п’ятнадцять тисяч гривень, щоб купити мамі нову пральну машинку. Адже в неї в цьому році навіть не ювілей.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
