Марія поверталася додому з Італії після двадцяти років важкої роботи. У душі жевріла надія, що тепер все буде по-іншому. Усе життя вона мріяла про день, коли зможе більше не збирати валіз, не стояти біля чужих плит і не витирати чужі столи.

Цього разу вона мала приїхати назавжди.

Вона заробила за рік майже дванадцять тисяч євро — гроші, які хотіла залишити собі, на старість. Не на дітей — вони й так мали все: і житло, і машини, і роботу.

— Мамо, у нас все добре,  — любила казати дочка Оксана. — У нас все є завдяки тобі!

І це була правда.

За ті двадцять років Італія висмоктала з Марії всі сили, але дала можливість поставити дітей на ноги. Вона прала, прибирала, варила стареньким, доглядала лежачих — і все заради того, щоб у дітей було краще життя.

Дві квартири, дві машини, дві освіти — і нуль подяки.

Коли вона вийшла з автобуса у рідному селі, вітер подихнув так, що аж очі защипало. «Оце воно, рідна земля», — подумала. Її стара хатина стояла на околиці, невелика, але чистенька — діти колись зробили там ремонт. Правда, не своїми руками — найняли людей, швиденько побілили, замінили двері, і все.

Тепер Марія сіла на лавці під вишнею, подивилася навколо — і вперше за довгі роки відчула спокій. Вона знала: цього разу ніяких квитків назад не буде.

Дні минали спокійно. Вранці — город, потім ринок, обід, ввечері — серіали й чаювання. А в шафці, під рушником, лежала її гордість — конверт із тими дванадцятьма тисячами євро.

І все було б добре, якби вона не зробила одну помилку.

Одного вечора, коли діти приїхали в гості, розмова зайшла про гроші. Син Андрій якраз скаржився, що треба міняти машину:

— Та що я, мам, на старому «Пежо» буду їздити? Ганьба перед людьми.

А Оксана підхопила:

— А мені б теж трохи не завадило, бо у малого цього року школа, треба форму купити, підручники, там все дорого.

Марія усміхнулась і, якось несвідомо, мовила:

— Та в мене є трохи грошей, я ж за цей рік заробила, коли вже знала, що додому.

Діти одразу насторожились.

— А скільки трохи? — спитала дочка.

— Ну… дванадцять тисяч євро, — необережно призналася Марія.

Тиша. Потім син свиснув:

— Та ти що! Мам, та то ж гроші немалі!

— Ну то ж на старість, Андрію. Я вже більше не поїду нікуди.

— Та хто ж каже — поїдеш. Просто… — він усміхнувся хитро, — якщо раптом комусь треба буде трохи, то ти ж допоможеш, правда?

Марія тільки махнула рукою, мовляв, «побачимо».

І почалося.

Спочатку син прийшов за кілька днів:

— Мам, дай сто євро, треба запчастини взяти, бо машина не тягне. Я віддам.

Вона дала.

Потім Оксана позичила двісті — «на форму й рюкзак для малого».

Марія зітхнула — дала.

Потім знову Андрій:

— Мам, мені треба трохи докинути на страховку. Ну, всього сто п’ятдесят.

А потім Оксана:

— Мам, ну ти ж знаєш, у мене день народження, хочеться хоч раз піти з чоловіком у ресторан, дай триста, потім віддамо.

І вона давала.

Давала, бо як не дати? Це ж діти. Та й не хотіла сваритися.

Минуло кілька місяців. Марія сиділа ввечері, відкрила конверт, порахувала — залишилось менше трьох тисяч.

«Як так?» — не вірила очам. Вона навіть не помітила, як гроші просто розчинилися між “позич” і “віддам”.

Наступного дня вона подзвонила дочці.

— Оксано, я більше не даватиму. Мені треба на життя, а не на ваші забаганки.

— Мам, ну не починай. Ми ж не чужі люди.

— Не чужі, — відповіла Марія твердо. — Але я вже не працюю. Я старію, мені треба думати про себе.

Оксана ображено мовчала, а потім холодно кинула:

— Зрозуміло. То тепер ти з нами по-новому.

Ввечері зателефонував Андрій.

— Мам, ти чого це Оксані сказала, що не даси більше? Ми що, вороги?

— Ні, сину, просто я втомилася. Я хочу пожити хоч трохи для себе.

— Ти все життя жила для нас! — різко сказав він. — І що тепер, грошей пожаліла?

— Не пожаліла, а бережу, бо більше не буде.

Телефон замовк.

Того вечора Марія довго не могла заснути. Її мучила не образа, а розчарування. Вона згадала, як працювала в Італії.

Як ночами вставала, щоб перевернути стареньку, якій доглядала. Як їла на кухні залишки після обіду, бо жаліла витратити свої євро. Як рахувала кожну копійку, щоб вислати додому.

Вона бачила перед очима той момент, коли Андрій купував першу машину, а вона стояла біля вікна й плакала — не від гордості, а від втоми.

«Нехай, — тоді думала, — зате діти не будуть так мучитись, як я».

А тепер? Діти мають усе, крім вдячності.

Минуло кілька днів. Ніхто не дзвонив. Ні дочка, ні син. Навіть внуки не писали повідомлень.

Марія пішла на город, вирвала бур’яни, нарвала помідорів і, сідаючи на лавці, сказала сама до себе:

— Отак, Маріє, і живи. На старість — сам на сам із спогадами.

Ввечері до неї зайшла сусідка Ганна.

— Марічко, що ти така сумна?

— Та що, діти образилися. Бо грошей не дала.

— Е-е, — махнула рукою Ганна. — Не вперше чую. У мене брат у Чехії був — теж приїхав, дав усім, що мав, а потім як скінчились, то й нікому не треба став.

— От і я думаю, — сумно всміхнулась Марія. — Може, то така доля наших заробітчанок: віддавати, поки є, а потім залишитись ні з чим.

Минуло ще кілька тижнів. Якось увечері у ворота постукали. Стояла Оксана.

— Мамо, вибач, — тихо сказала. — Ми неправильно повелися. Просто ти нас привчила, що завжди допомагала.

— А ви й звикли, — відповіла Марія. — Але я вже не можу.

— Знаю, мамо, — кивнула дочка. — Ми з Андрієм поговорили. Ти мала рацію.

Марія дивилась на доньку і бачила, що їй справді соромно.

— Ходімо в хату, — сказала. — Я щойно борщу зварила.

Вони сіли, вечеряли мовчки. Потім Оксана сказала:

— Мам, а може, ти з нами поживеш трохи?

— Ні, доню, — усміхнулась Марія. — Я тут маю спокій. А то — місто, шум, суєта. А мені тепер треба просто дожити, але по-людськи. Без валіз і без боргів.

Тієї ночі Марія вперше за довгі роки спала спокійно. У шафці під рушником лежали її останні дві тисячі євро. Вона знала, що не витратить їх просто так.

Вранці вийшла на двір, глянула на город, на свої квіти, на стару грушу й подумала:

«Може, й добре, що я не маю багато. Бо хоч маю спокій».

Мораль:

Жінки, які все життя працюють за кордоном, часто думають, що гроші куплять любов і вдячність. Але діти швидко звикають до добра. Іноді треба вміти сказати «досить», щоб нарешті почати жити для себе. Бо не грошима вимірюється материнство, а тим, чи залишиться у серці місце для спокою, коли всі інші тільки беруть. І чи буде потрібна дітям «мама без грошей».

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.