Я заміж вийшла за дуже хорошого чоловіка.
Михайло був дуже чуйною і доброю людиною, я з ним була дійсно щасливою в шлюбі.
У нас з Михайлом народилася донечка, наша улюблена Іринка.
Ми, особливо, ніколи багато не жили, хатина маленька ще від батьків мені дісталася.
Але ми тримали гарне господарство, обоє працьовиті, та й ніколи не тягнулися до грошей, у нас на першому місті була сім’я.
Михайло дуже кохав мене і любив нашу донечку, все готовий був зробити для нас.
На жаль, сталося так, що наші батьки часто недужали, ми постійно їх доглядали, багато часу і грошей витрачали на них.
Згодом, на жаль, наших стареньких батьків не стало і жити, як би то вірніше сказати, стало трохи легше.
Адже нам щодня не потрібно було вже бігати до стареньких батьків і витрачати багато грошей, адже ми до останнього все робили для того, щоб їм було краще і забезпечували їм добру та спокійну старість.
Трохи пожили ми щасливо, а потім, на жаль, Михайла не стало.
Для мене це був найважчий період в моєму житті.
Я звикла жити з добрим чоловіком, як за кам’яною стіною.
Такого, як Михайло – ніколи не знайти.
Він був частинкою мене, моїм життям.
Ой, як тоді мені важко було. Все, як в тумані згадується. Дуже непрості часи.
Я трохи спродала господарство, адже сама впоратися не могла з усім.
Потім ще й з роботи звільнили, закрилося наше підприємство.
Жити стало нам важко, а донька ще й збиралася вступати на навчання у місто, гроші потрібні були, як ніколи.
А в мене ні копійки за душею не було зовсім.
Тоді я вирішила з однією знайомою, яка давно працює за кордоном, їхати в Іспанію, разом з нею на заробітки.
Іринка моя поїхала в місто навчатися, а я подалася на чужину на заробітки.
Важко мені було спочатку, дуже важко.
Та згодом я звикла до роботи, адже мене гріла думка, що я допомагаю своїй рідній донечці.
Я єдина надія у неї і підтримка, більше нікому їй допомогти.
Я доньці передавала євро, подарунки, дорогі речі і продукти.
Ірина гарно одягалася і ні в чому не мала потреби.
Згодом так і заміж видала свою доньку.
Потім молоді перебралися до нас і я стала висилати їм гроші, щоб вони будували хату в нас на подвір’ї, так захотіла Ірина.
Зять мій, правда, роботящий, взявся все робити до ладу, але розраховували на мене, на мої гроші.
Потім онучка у мене з’явилася, я все більше грошей мала надсилати родині.
Так і великий будинок двоповерховий діти побудували.
За ці роки, що я була тут, дуже втомилася, скучила за домом за Україною.
А пів року тому з Андрієм познайомилася.
Йому зараз 57 років, давно розлучений, дружина знайшла іншого і поїхала з ним та їх дітьми за кордон, давно там живуть, а Андрій залишився сам.
Ми з ним багато спілкувалися, це була найближча людина для мене тут за кордоном.
Андрій підтримував мене, в усьому мені допомагав.
Ми стали наче рідними людьми.
Вирішили, що повертатимемося додому, втомилися вже, грошей трохи і собі заробили.
Андрій запропонував одружитися.
Я вирішила, що будемо жити в мене, бо в Андрія батьки старенькі в квартирі живуть, не хотіли заважати їм, а в нас велика хата.
Невже не знайдеться там кімната для нас?
Та донька була дуже незадоволена, сказала, що не потерпить того, щоб Андрій жив в її будинку.
Мені прикро було дуже, адже я вважала його і своїм.
Ірина сказала, що якщо я хочу виходити заміж, то свого чоловіка краще вести в хату стару, яка поряд з новобудовою, бо це не правильно чужого чоловіка вести в хату до своїх дітей.
Прикро мені за доньку свою.
Виявляється, що тепер я не господиня в своєму домі і всі ці роки моєї важкої праці були даремними.
Що мені тепер робити? Як далі бути?
Чи я маю поступатися своїй доньці, чи пояснити, що я теж маю права на цей будинок маю право на своє особисте щастя, навіть, якщо донька на мене образиться?
Фото ілюстративне.
