В Італію на заробітки я приїхала відносно недавно, всього 2 роки тому. Основною моєю метою було допомогти дітям, їх у мене аж двоє – син і донька.
Діти у мене дорослі, вже обоє одружені, але вони знаходяться лише на початку сімейного життя, не мають особливо нічого.
Син пішов у зяті, там свекри мають будинок непоганий, але ж то не мого сина, він в цьому будинку ніколи не буде повноправним господарем.
Доньці з зятем я поки-що свій будинок залишила. Він теж доволі добротний, але давно збудований, тому потребує капітального ремонту, на який у нас точно немає грошей.
Дочка в декреті зараз з онуком сидить, працює один зять, і тих 12 тисяч гривень, які він заробляє, їм ледве на життя вистачає.
От заради дітей я і поїхала, щоб допомогти їм вирішити житлове питання. Багато моїх знайомих так зробило – поїхали на заробітки, і купили дітям квартири.
Я собі подумала – а чим я гірша? Вдома мене нічого не тримає – я розлучена, постійної роботи не маю, то ж легко можу їхати, і дітям своїм допомогти теж.
В Італії мене зустріла моя давня знайома, яка вже 20 років на заробітках. Вона вже і дві квартири купила, і будинок збудувала. Та що там і казати – доробилася жінка сама, і мене надихнула неабияк.
Та вже в Італії зі мною сталася одна подія, яка перевернула моє життя з ніг на голову, і тепер я просто не знаю, що мені робити? Тому прошу поради. Може, хтось з заробітчанок теж був в моїй ситуації, і порадить мені, як краще вчинити?
Мені 50 років, але виглядаю я молодшою за свій вік. Як я уже сказала, я розлучена. І тут, в Італії, я зустріла хорошого чоловіка.
Роберто старший за мене на багато років, він нещодавно вийшов на пенсію, але як і я, виглядає він значно молодшим за свій вік.
Не зважаючи на суттєву різницю у віці, між нами виникла симпатія, якщо не сказати, кохання. Знаю, що це смішно говорити про якісь почуття, але такого я за все своє життя ні до кого не відчувала.
Роберто давно розлучений, але зберіг з своєю колишньою дружиною дружні стосунки. У них є дві дорослі доньки, уже заміжні.
Зараз Роберто живе сам, має невеликий будинок, в який він мене і кличе жити. Він не багатий за мірками Італії, але його заощаджень і пенсії вистачає для того, щоб подорожувати, жити в своє задоволення, насолоджуючись процесом.
Роберто кличе мене заміж, і хоче, щоб я з ним подорожувала, а не важко працювала зранку до вечора на роботі.
Але я йому пояснюю, що не за тим я сюди приїхала, це він може дозволити собі насолоджуватися життям, подорожуючи по різних країнах, бо в нього вже є пенсія, а мені працювати ще і працювати!
Та й що я скажу дітям? Що мама закохалася на старості років і передумала їм допомагати? Вони мене точно не зрозуміють!
А Роберто не вгаває, бо він не розуміє наших заробітчанок, які до кінця свого життя тягнуть на собі своїх дорослих дітей.
– Анно, ти в Парижі була? – питає він мене. – А у Венеції? Невже тобі не хочеться поїхати на острови?
Я розумію, що він в якійсь мірі правий. Я ніде далі свого району не була, і ще не відомо, чи побачу я колись той Париж?
Але я відчуваю велику відповідальність за своїх дітей. Адже я їм пообіцяла, що допоможу.
То як мені тепер бути? Яке рішення прийняти, щоб було правильно?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.