Якби я знала, що все обернеться ось так — ніколи б не дала. Не тому, що шкода грошей, а тому, що занадто дорогою виявилася довіра і моя наївність.
Уже понад десять років я на заробітках в Італії. Мила підлоги, доглядала стареньких, прала, готувала — робила все, що тільки могли робити руки жінки, яка хоче дати дітям краще життя.
Тяжко було — дуже. І самотньо. Але коли дивилася на фото моїх двох дітей і чоловіка вдома, то набиралася сили. Бо знала: це — заради них.
Але одного дня зателефонував мій брат — Микола.
Молодший за мене на три роки, веселий, компанійський. Ми з ним завжди добре ладнали. У нього була сім’я — дружина, двоє діток. Працював на будівництві. Не бідував, але жив без запасу.
— Ганнусю, — почав він тоді, — маю велике прохання. Ти ж знаєш, я хату добудовую. Там лишилося дах накрити, вікна поставити. Ну зовсім трохи. Але треба гроші — двадцять тисяч євро. Позич мені, будь ласка. За рік-два віддам.
— Коля, — кажу, — це великі гроші. Я на них кілька років горблюся!
— Знаю, сестричко, знаю… Але хто мені допоможе, як не ти? Ти ж бачиш, діти ростуть, ми в півхаті тулимося. Я тобі клянусь, віддам усе до копійки.
Серце защеміло. Це ж рідний брат. Як не допомогти? Я ще спитала:
— Дружина твоя знає, що ти просиш?
— Та, звісно, знає, — поспіхом відповів він. — Ми разом порадились.
Я довго не спала тієї ночі. Потім зняла гроші з рахунку і через знайомих передала.
Чоловікові не сказала — він і так був проти, щоб я комусь позичала.
Дітям теж не говорила. Тільки тихо молилась: «Господи, допоможи, щоб усе було добре».
Минув рік — брат не віддав.
Другий — теж ні. Але я не тиснула. Хоча всередині починала хвилюватися: ні хати, ні даху, ні жодного натяку, що щось рухається.
Коля приїжджав рідше, якось уникав розмов. Я думала, може, соромиться.
А потім… одного вечора подзвонила його дружина, вся в сльозах:
— Ганно, Коля… Коля помер. Серцевий напад. Раптово…
Мене ніби холодною водою облили.
Брата не стало.
Того, хто був частиною мого дитинства, з ким бігала по городах, з ким колись ділила останній шматок хліба.
Я приїхала додому на похорон. Плакала, як дитина. Але десь у серці сидів іще один біль — глибокий, як прірва.
А що з тими грошима?..
Після сороковин я наважилася заговорити. Обережно.
— Маріє, — кажу його дружині, — я хочу знати, що з тими двадцятьма тисячами, які я Колі позичила. Може, у вас лишилися якісь записи, може, хата недобудована — давай поговоримо, я не ворог.
Вона лише знизала плечима.
— Я нічого не знаю. Нічого не бачила. Він мені нічого не казав.
— Як це? — я мало не крикнула. — Він же казав, що ви разом просили!
— Не знаю, Ганно, може, щось наплутав.
Мені стало холодно.
Від образи, від розпачу, від безсилля.
А потім, як то буває в селах, почали доходити чутки.
Мовляв, у сусідньому селі Коля мав коханку. І навіть дитину.
А ще казали, що саме там він будував хату — не для своєї сім’ї, а для тієї жінки.
І оті гроші, мої кровні двадцять тисяч євро, пішли саме туди.
Я не хотіла вірити. Але коли поїхала туди, то побачила ту хату — нову, охайну, з парканом і садом.
Жінка вийшла назустріч, тримала дитину за руку.
— Ви Ганна? — спитала. — Він мені про вас казав… Ви йому допомогли тоді. Дякую вам. Він мріяв, щоб ми жили разом.
Я стояла, мов укопана. Не могла ні слова вимовити.
То ось куди пішли ті гроші.
Не в дах над головою його дітей. Не в добробут його родини.
А в чуже життя, в чужу любов.
Коли я повернулася додому, Марія, його вдова, навіть не вийшла на двір.
Я покликала:
— Маріє, ну ти ж розумієш, що це несправедливо! Може, частину з хати продай, віддай, бо то не його власні були гроші!
— Я нічого тобі не винна, — холодно відповіла вона. — Він з тобою домовлявся, не я. Його нема, і мені не відомо, що він робив з грішми.
Серце в мені стислося, як кулак. Хотілося кричати. Хотілося, щоб хоч хтось зрозумів, як мені болить — не через гроші навіть, а через брехню, через те, що рідна кров ось так могла зрадити.
Уночі я довго не спала. Думала: як тепер жити з цим?
Може, судитися? Але навіщо? Він же мій брат… І вже його нема.
Нічого не зміню.
Тоді я написала собі на папірці:
«Гроші можна заробити ще. Довіру — ніколи».
Той папірець тепер лежить у мене в Біблії, як нагадування.
Минуло три роки. Я знову на заробітках. Уже не так біжу допомагати всім. Тепер думаю десять разів, перш ніж довіряти.
Але іноді, коли бачу молодих дівчат, що їдуть на чужину заробляти копійку для родини, я тихо кажу:
— Бережіть те, що маєте. І не діліть своє серце між тими, хто цього не вартий.
Бо найтяжчий борг — не той, що в грошах.
Найтяжчий борг — це коли не повертають довіру.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
