У нас з чоловіком двоє дітей: син та донечка.
З першого дня нашого спільного сімейного життя, нам з Дмитром було дуже непросто. Наші сім’ї були бідними, тому допомогти нам нічим не могли, а ми власним коштом лише могли орендувати невеличку кімнату в однієї бабусі, а на продукти дуже мало залишалося.
Єдине, в чому нам, якщо так можна сказати, пощастило, так це в тому, що бабуся, в якої ми жили, була самотньою. Тому ми з Дмитром догледіли її, а це було майже 7 років, то після неї нам залишилася квартира її.
Але це дало нам зрозуміти, що коли у нас з’являться діти, то ми їм будемо допомагати усім, чим зможемо, щоб їм не було так важко, як нам свого часу, коли ми перебивалися з хліба на воду.
Згодом у нас з’явився синочок, потім донечка, ми були на сьомому небі від щастя. Ми з чоловіком дуже старалися для дітей, щоб вони жили не гірше за інших.
Діти підростали, пішли в садочок і школу, а я постійно була біля них, в усьому допомагала, підтримувала, працював один чоловік.
Я роботи постійної не мала, адже дуже багато часу приділяла дітям, але закінчила курси перукаря і могла підробляти непогано вдома, щоб і біля дітей бути і чоловікові допомагати.
А ще я навчилася сама пекти торти та солодощі різні, що, правда, приносило мені не такий вже великий дохід, але я могла солодощами і рідних частувати, це подобалося мені.
Загалом, всі ці роки я намагалася зробити вдома затишок і добробут, що таки дуже вдалося мені. Діти мої росли щасливими і щасливій сім’ї, що нам з чоловіком приносило безмежну радість.
Та потім Дмитро занедужав, стаціонар за стаціонаром, лікарня за лікарнею, краще йому не ставало і він, на жаль, таки залишився без роботи.
Я тоді була дуже розгублена, не знала, що робити, адже чоловік, практично, годував і утримував сім’ю, а моїх заробітків вистачало лише на продукти і комуналку.
Чоловікові не вдалося знайти роботу, а працювати важко на якійсь будові він вже не міг, тоді я наважилася їхати за кордон. Ця думка мені давалася важко, адже я людина домашня, з важкою душею уявляла, як я там буду серед чужих людей, коли ніколи за кордони України не виїжджала.
Але кума моя давно в Італії працювала, вже заробила немало і стала мене вмовляти, що спочатку важко усім, а як місяць мине чи другий, то звикаєш, тим паче, коли зарплата хороша. Я сама розуміла, що якщо якусь роботу й знайду, то на велику зарплату розраховувати вдома не можу, сама не прогодую зараз сім’ю.
Так і зважилася та поїхала таки.
Приживалася я там дуже важко, описувати в деталях не буду, але ні задоволення, ні щастя великого мені ця робота не приносила, я просто працювала з дня в день заради грошей і з думкою про сім’ю свою. Благо, що сеньйора мені попалася ще розуміюча, яка трохи старалася робити все сама, бо іноді трохи мене шкодувала.
Спочатку я отримувала 700 євро, потім 800, зараз тисячу євро маю в місяць. Але сеньйора вже перестала ходити сама, тому діти погодилися платити більше.
Не буду скаржитися дуже, але важко тут мені, більше, звісно, морально. Але сім’я моя стала краще жити і це радувало мене і стимулювало залишатися на чужині.
Отак цілих 5 років я тут пропрацювала. Дітям дала гарну освіту, одружила сина, вже донька про заміжжя говорить, я розумію, що й маю їй допомогти.
За цей час я грошей відклала небагато, якось не вдавалося, бо витрати великі, діти-студенти були, а це і оплата навчання, і одяг, і орендовані кімнати, і харчі.
Зараз маю 15 тисяч євро, відсилала додому, їх відкладав чоловік. Я розумію, що це гроші невеликі, ні квартири не куплю дітям, ніяк не зможу їм допомогти. Хочу повернутися додому, чоловік кличе мене постійно, він справу свою відкрив, інтернет-магазин, продає корм для тварин, це лише зараз стало приносити гарний прибуток, каже, що це небагато звісно, але нам двом він зможе забезпечити гарне життя.
Я тішуся в душі, що зараз є шанс повернутися додому. Але діти як? Якщо ми їм не допоможемо зараз, поки вони молоді і створюють сім’ї, то вони теж будуть так важко жити, як ми з Дмитром колись.
Я й хочу повернутися додому, адже шкода дітей, вони хороші у мене, турбуються про нас, чоловікові багато допомагають, мені щодня дзвонять, запитують про самопочуття. Я знаю, що якщо я повернуся, вони не засмутяться, будуть раді за мене, коли бачитимуть, що я щаслива, але я сама розумію, що в такому випадку я просто не зможу ніяк їм допомогти, тому мене це дуже засмучує.
Якби там не було, бачу, що діти розраховують на мене, коли про плани розповідають на майбутнє, розраховують на гроші мої, що ми з батьком допоможемо їм і підтримаємо.
Наче життя трохи налагодилося вдома, можна було б кинути і повертатися до сім’ї, до чоловіка, тим паче, що невеличкі заощадження є. Та я не знаю, що мені робити, дуже шкода дітей, не хочу, щоб вони проходили наш важкий шлях, дуже хочу їм допомогти. Але розумію, що для того мені ще років 5-10 тут потрібно сидіти, а я так скучила за домом.
Чи не варто перейматися дорослими дітьми, нехай самі собі заробляють?
Яке рішення буде вірним в моїй ситуації?
Фото ілюстративне.
