В Італії я випадково зустріла свою подругу дитинства, Марію. Вона неабияк мене здивувала, навіть не віриться, що таке буває, але про все по порядку.
Ми народилися і виросли в одному селі, вчилися разом в школі і мріяли поступати разом в інститут. Марія була для мене більше, ніж подруга, я вважала її своєю сестрою, між нами ніколи не було таємниць, а заради одна одної ми готові були гори перевернути.
Але мої плани змінилися, бо відразу після школи я вийшла заміж. Марія тоді образилася на мене, вважала, що я її зрадила. У Львів вона поїхала сама, поступила в інститут, а після його закінчення вийшла заміж і так там і залишилася. В село приїжджала рідко, ми з нею майже перестали спілкуватися, бо життя у нас були зовсім різні.
Марія стала справжньою львівською панею, чоловік її був професором, вона теж викладала в інституті, у них одна донечка була, народила її Марія доволі пізно.
А я нічого, крім свого села не бачила – город, господарка, троє дітей і чоловік, що любить заглядати у чарку. Скільки разів я себе картала, що якби поїхала з подругою вчитися, то може б і життя у мене склалося по-іншому. Свою долю я вже змінити не могла, але твердо вирішила, що всі мої діти мають мати вищу освіту, тому коли доньки, а згодом і молодший син, підросли, всі поїхали вчитися у Львів.
Чоловік мене в цьому не підтримував, він вважав, що освіта не основне, мовляв ми без освіти якось живемо, та я його не слухала, зробила все для того, щоб діти мали вищу освіту. Доньки мої вивчилися на лікарів і залишилися жити у Львові, син отримав диплом економіста, і теж залишився в місті, в село ніхто з них не повернувся.
А я коли діти роз’їхалися, надумала їхати на заробітки, набридло мені життя в селі, ще й чоловік не просихав від оковитої. Син давав собі раду сам, а дочкам треба було допомогти, вони заміж вийшли, внучок мені народили, то ж я подумала, що моя допомога буде їм не зайвою. Все, що заробляла, їм відправляла, щоб вони з житлом питання поскоріше вирішили.
А коли діти намістилися, я почала і собі будинок відбудовувати. Чоловіка мого на той час вже не було, я наймала майстрів і вони доводили мій будинок до ладу. Проте зараз у ньому ніхто не живе, бо діти зі Львова вертатися в село не хочуть, а я теж ще вирішила в Італії побути.
По неділях ми ходимо в парк і зустрічаємося з такими ж заробітчанками, давно знаємо всіх. А якось я помітила новеньку, підходжу ближче щоб познайомитися, і очам не вірю – це моя подруга Марія. Ми обнялися, навіть розплакалися від несподіванки. Вона мені розповіла, що її чоловіка рік тому не стало, то ж вона щоб трохи доньці допомогти, теж подалася на заробітки.
На радощах ми стали розповідати одна одній про те, як жили ці роки, згадувати минуле, показувати фото своїх дітей. Марія похвалилася донечкою-красунею, сказала, що та заміж збирається, і показала мені фото дочки з нареченим. Я аж присіла, бо на фото був мій син. Виявляється, наші діти зустрічаються, збираються одружитися, а ми про це нічого і не знаємо.
Так що ми з Марією скоро станемо свахами, тепер у нас спільна мета – допомагати нашим дітям і чекати онуків.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
