На сьогоднішній день вже так склалося моє життя, що я вже 9 років живу та працюю в Італії.
Спочатку я приїхала сюди сама, думала заробити трохи грошей, бо на Батьківщині не могла знайти хорошу роботу, на той час, щось не вдавалося мені, хоча довго шукала її.
Тут, правду кажучи, на заробітках щастить далеко не всім людям людям з України.
Хоча я тоді цього зовсім не розуміла, у мене були рожеві окуляри і я думала, що зможу збагатитися і збагатити всю свою сім’ю, працюючи за кордоном за чималі гроші.
Але мені пощастило дуже, на щастя.
Я відразу потрапила до дуже хороших та добрих людей, я по сьогоднішній день вдячна своїй долі, що вона звела мене з моєю сеньйорою, хоч в цьому мені пощастило.
Я заробляла гарні гроші, не зважаючи на те, що лише приїхала в чужу країну, доглядаючи її.
А вона була дуже доброю та розуміючою жінкою, ніколи ніяких клопотів мені не приносила, навіть зайвий раз води соромилася попросити, аби не завдавати мені зайвої турботи.
Сеньйора моя ставилася до мене, як до рідної людини, яку знала багато років.
Як не дивно, але вона мене шкодувала, адже знала все про моє життя.
Добре влаштувавшись в країні я забрала до себе свого чоловіка і свою донечку.
Іван теж влаштувався тут не погано, працював він на місцевій фабриці, а діти моєї сеньйори допомогли нам з житлом, вони підтримали нас у непрості хвилини нашого життя в їх країні.
В той, непростий в нашому житті, період вони були для нас справжньою опорою та підтримкою. іноді навіть родина не ставиться до тебе так добре, як до нас поставилися абсолютно чужі люди.
Ми жили в одній із кімнат у квартирі моєї господині за досить символічну плату, а потім, з роками праці, і купили своє власне житло, дякуючи, звичайно, цій хорошій сім’ї за допомогу.
В Італії я добре влаштувалася, тут доброзичливі люди.
Тепер я маю дуже багато тут друзів та знайомих, дружимо сім’ями, запрошуємо одне до одного в гості і у мене з чоловіком є бажання залишитися тут назавжди.
Тут дуже багато українців і, останніми роками я взагалі почуваю себе тут, як вдома.
А якось мені передали звістку з України, адже там у мене залишилася ненька, з нею в квартирі жила моя рідна сестра Наталя зі своїм чоловіком.
За своїми клопотами та облаштуванням свого сімейного життя за кордоном, я дуже рідко телефонувала своїй рідній мамі.
Говорила їй втомленою лише декілька слів для годиться, запитувала про самопочуття її, хоча вислухати матусю у мене ніколи не було часу, коротко розповідала про себе і вимикала телефон.
А потім я дізналася, що моя сестра вмовила нашу маму продати квартиру, сказала, що купить їй хату в селі, а вони з чоловіком собі маленький будинок за містом і будуть її доглядати.
Мама була власницею великої трикімнатної квартири в центрі міста, але через вмовляння моєї сестри її продала відразу, адже понадіялася, що донька догляне її.
Моя рідна сестра Валентина – людина, відверто кажучи, з недобрим характером.
Вони мамі купили зовсім стареньку хатину, а собі будинок добротний, двоповерховий.
Спочатку вони маму трохи відвідували, а потім і дорогу до неї забули.
В Італії цей рік був не простим, люди всі сиділи вдома, маму свою я теж не відвідувала давно, ще й телефонувала нечасто, про що зараз дуже шкоду.
Новина про те, що сталося мене здивувала і засмутила водночас.
Мама продала свою власну квартиру, все дісталося моїй сестрі Валентині, а мені зовсім нічого.
Мені зателефонувала сусідка наша, сказала, що вже зараз холодно, а в мами дрова скінчилися, морози, а в мами навіть дров немає, не буде чим грітися, а ще й морози передають.
А Валентина добре освоїлася на новому місті вже приїжджати до неї не хоче.
Я покинула все, приїхала в село до мами.
В цьому, що так склалося в нашому житті є і моя вина, адже я геть забула про неї, хоча добре знала, яка у мене сестра, просто навіть подумати не могла, що вона так може вчинити.
Я найшла в селі жінку, яка живе по сусідству, вона доглядатиме за моєю мамою, а я платитиму їй гроші.
Бо мамі зараз майже 73 роки, вона вже старенька у мене, а їхати за кордон до мене вона не хоче.
Вона каже, що їй в селі краще, та й з людьми вже добре ознайомилася, а тепер ще й в неї буде догляд.
А залишити там все, а в мене там і сім’я, і житло, і хороша робота у нас з чоловіком, і повернутися в Україну я теж не можу зараз, бо ми вже там добре облаштувалися, навіть не уявляю, як бути тут, там ми маємо своє житло, плануємо там поки жити, а далі, як життя покаже.
Коли я поверталася сюди, в Італію, у мене всю дорогу були вологими очі, якісь важкі домі роїлися в голові.
Якось так складається важко моє життя, що я тут в Італії гарно доглядаю чужу людину, турбуюся та піклуюся про неї, щоб мати гроші і платити їх іншій чужій людині, яка доглядає на моїй Батьківщині мою стареньку неньку.
Я не бачу своєї рідної матусі роками, не бачу, як вона старіє, не знаю коли ми побачимося з нею, бо зараз намагаюся не їздити зайвий раз нікуди, не так просто виїхати в наші дні за кордон.
Але я телефоную зараз матері по декілька разів на день.
Дуже люблю її і сумую за нею щодня, коли я дорослішаю, а мама старіє, мені все більше не вистачає її.
Я зроблю все, щоб вона прожила свою старість досить таки гарно та гідно і ні в чому не мала потреби.
Це мій обов’язок. На сестру я тепер покладатися не можу, вона виявилася дуже непорядною людиною, на жаль.
Я радію, що можу собі дозволити забезпечити своїй мамі гідну та гарну старість, але сумно з того, що не можу бути поряд з нею весь цей час.
Але зараз совість мені не дає спокою, все одно.
Ну що я зробила не так, що моя мама залишилася одна на старості років?
Фото ілюстративне.