В свій час я поїхала в Італію гроші заробляти, а вийшло так, що я там свою долю знайшла, і заміж вийшла.
Поїхала я туди в 38 років, коли втратила надію, що влаштую своє життя. У моїх ровесників вже діти дорослі, а я ніяк не могла зустріти того єдиного.
Потім подруга порадила їхати за кордон, казала – зміниш обстановку, може і щось в особистому житті зрушиться.
Я на це не сподівалася, але поїхала, бо вдома мене нічого не тримало.
Але так сталося, що в Італії я і справді зустріла свою долю. Ауреліо був старшим за мене на 15 років, але я навіть не помічала різниці у віці.
Я його справді покохала, і він мене теж. Ми з ним прожили чудових 20 років, це був найкращий період у моєму житті.
Дітей у нас не було, бо ми обоє вже були у віці.
А нещодавно мого чоловіка не стало, і я стала вдовою, при чому, дуже багатою. Все майно мого чоловіка тепер перейшло мені, бо інших родичів у Ауреліо не було, а він був навіть за італійськими мірками доволі забезпеченою людиною.
Втрата коханого стала для мене серйозним потрясінням, я би все віддала, аби лише мій коханий чоловік був поряд зі мною. Та, на жаль, треба змиритися і жити далі.
Щоб якось відволіктися від сумних думок, я поїхала в Україну, тут у мене є молодша рідна сестра.
Ми зустрілися з нею, довго говорили. І я їй, як єдиній рідній людині, розповіла по правді, скільки всього тепер у мене є.
Сестра мене вислухала, а через кілька днів прийшла до мене ще раз з своїм чоловіком, сказали, що мають до мене розмову.
Вони хочуть, щоб я купила житло їхньому сину. Він одружився, а жити нема де. У сестри з чоловіком є ще молодша донька, яка зараз живе з ними.
Квартиру купити племіннику я можу, гроші у мене є. Але мені не сподобалося, яким тоном сестра мені це говорила, наче я їм щось винна.
Сестра заявила, що якщо я така багата, то сама б мала здогадатися, що можна родичам допомогти, а не чекати, коли вони прийдуть просити.
Отаку підтримку я отримала від рідної людини!
Мені дуже прикро, бо від сестри я такого не чекала.
Квартиру племіннику я куплю, ми вже підбираємо підходящі варіанти, але на душі якийсь величезний осад.
Почуваюся винною, тільки не розумію – за що?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.