Я вже немолода жінка, мені нещодавно виповнилося 58 років.
Вже більше 10 років минуло, як я працюю в Італії.
Мене вмовила їхати моя рідна тітка вже давно, я погодилася, адже хотіла заробити грошей, хотіла кращого життя, ніж мала до цього.
З чоловіком у нас були не дуже добрі стосунки, на жаль.
Я заміж за Андрія вийшла в 19 років, ще молодою була.
На початку наше подружнє життя було добрим.
Жили ми на той час в одній хаті моїх мами й тата.
Правда, хатинка була вже зовсім старенькою, але нічого кращого у нас тоді не було.
Згодом у нас народилися діти, але життя кращим не стало відтоді.
Андрій ходив трохи на роботу, наче й заробляв, але тих грошей я ніколи не бачила, мені давав якісь копійки, якщо так можна сказати.
Добре, що нам допомагала моя мама, не знаю, як би я впоралася без неї.
Коли мої доньки стали вже дорослими й почали самостійне життя, я вперше серйозно задумалася над своєю власною долею.
На той період у нас все було складно в матеріальному плані, ми навіть себе не могли добре прогодувати, а ще потрібно було й донькам допомогти хоч трохи.
Тому обидві вони пішли жити до своїх чоловіків, ми навіть не мали за душею хоч трохи грошей, щоб їм дати для життя, чимось підтримати їх і допомогти їм.
І тій, і тій, на жаль, трапилися не дуже добрі матері чоловіків, з свекрухами моїм донькам, на жаль, дуже не пощастило.
Непросто їм там було, адже чужа хата – чужа правда.
А згодом були якісь такі часи, коли люди з нашого села почали їхати на заробітки за кордон, хто куди, але найбільше жінки їхали до Італії, усі говорили, що там заробити можна більше.
Однією із таких була моя тітка, можна сказати однією з перших.
Після повернення, тітка Галина зайшла до мене в гості.
За 5 років на заробітках, вона зробила дуже гарний ремонт в будинку, купила нову техніку, змінила усі меблі на дорогі і якісні, дах перекрила, паркан найкращий в селі поставила, усі сусіди були здивовані і люди в селі заздрили їй.
Сиділи ми з маминою рідною сестрою й говорили.
Та зайшла мова про те, чи я не хочу разом з нею поїхати?
Я обіцяла, що подумаю, але вона сказала, щоб я швидше приймала рішення, бо часу було дуже мало, а вона вже знайшла хорошу роботу для мене.
От я і погодилася. А що мені було чекати на той час?
Тітка Галина по приїзду відразу знайшла для мене роботу.
Тоді я була налаштована заробити донькам на хороше житло, допомогти їм, аби ті жили у своїй власній квартирі та не слухали докорів від чужих людей, що вони прийшли в їхню хату ні з чим. Відверто кажучи, мені це підказувала зробити совість.
Ось так і вийшло, за 8 років роботи я купила своїм донькам кожній по квартирі.
Вони були невеликі, однокімнатні, але таке житло в наш час – це мрія кожної сімейної пари, яка не має власного даху над головою.
І протягом цих восьми років один або два рази на місяць спаковувала сумки з продуктами та передавала донькам.
Ділила я усе завжди порівно між ними.
Згодом однокімнатної квартири їм стало замало, я тоді стала, за їх проханням, ділити зарплату свою на них обох і висилати кожній, а вони вже собі там вирішували, що потрібно.
Чоловік старшої доньки теж їздив на заробітки до Чехії, на той час, тому вони досить швидко продали однокімнатну та купили трикімнатну квартиру.
Мали двох донечок та одного сина, тому заради них і старалися.
Молодша дочка мала одного сина, тому вони з чоловіком купили двокімнатну квартиру, відповідно продали однокімнатну, яку я купила для них.
Я була переконана, що вже вдосталь дала та допомогла своїм дітям та онукам і можу розпочати жити для себе, я чимало зробила для них і дала їм гарний старт в життя.
Поступово стала відкладати велику частину своєї зарплати для себе, можливо, собі на квартиру чи машину, або ж на відпочинок.
Зараз я, практично залишилася одна і не хочу бути тягарем для своїх дітей на старості років.
А ось на днях мені зателефонувала одна донька і сказала, що двоє моїх старших онуків будуть робити весілля і просила, щоб я все організувала за свій рахунок, вони всі на мене розраховують, вірніше на мої гроші, як це було завжди.
Доньки думали, що я дам їм гроші, які відкладала для себе, на купівлю квартир.
Та я відмовила їм відразу, адже сама маю мати щось за душею, мені теж якось жити зараз потрібно.
Я пояснила, що й мені щось потрібно й для себе залишити.
На жаль, доньки цього не зрозуміли, подумали, що я пошкодувала для них грошей, образилися на мене.
І після цього не писали та не дзвонили мені.
От така їхня вдячність за все, що я для них зробила всі ці роки.
Я стільки років тут сиджу заради них, а вони так цього й не оцінили і не зрозуміли.
Зараз я в Італії, грошей відкладених трохи маю, чоловік вже кличе повертатися додому теж.
Не знаю, що мені робити.
Кинути все і повернутися з тим, що маю і залишити гроші для себе, чи ще залишитися тут і трохи для дітей заробити і допомогти їм, поки в Україні дуже важке життя і заробити важко?
Фото ілюстративне.
