fbpx
Життєві історії
В холодну засніжену ніч на екрані свого домофона я побачила незнайому молоду дівчину. Я відчинила їй двері і вона зайшла з немовлям на руках. Не знаю чому, але я відразу запитала: «Це дитина мого чоловіка?». На що дівчина боязко, але ствердно кивнула. А потім лише тихо сказала: «Пробачте, я не знала, що у нього є сім’я. Він казав мені, що давно розлучений»

На роботі все частіше я почала чути історії, що чоловік знайшов собі іншу і залишив сім’ю, проживши з дружиною 20 років. Мені було щиро шкода цих жінок, адже сценарій, як правило, який – діти вже дорослі, чоловік йде до іншої, а жінку чекає самотня старість. Погодьтеся, що чоловік в такому випадку в значно кращому становищі, ніж дружина.

Мене завжди всі вважали хитрою. Не буду сперечатися, щось таке є в моєму характері. Я з дуже заможної родини. Коли я виходила заміж, мій батько, який на той час вже мав свій власний бізнес, купив мені і квартиру, і машину. Але заборонив хоч якесь майно переписувати на чоловіка, бо в житті всяке буває.

Мирослава, мого чоловіка, батько прийняв як рідного сина, незважаючи на те, що він був з бідної родини. «Головне, щоб був розумним і хотів працювати», – любив казати батько.

Мій чоловік і справді був розумним і беручким до роботи. Дуже швидко він вник в суть батькового бізнесу і став його правою рукою. Наші справи ще більше пішли вгору, незабаром у нас вже був власний будинок за містом. Але я не дрімала, і оформляла усі документи так, щоб в разі розлучення чоловікові припало якнайменше нашого спільного майна.

20 років ми прожили добре, виростили двох доньок, зараз вони обидві живуть і вчаться в столиці. А ми з чоловіком живемо у нашому розкішному особняку. Правда, останнім часом чоловік все частіше почав їздити у відрядження. Батько ще працює, але можна сказати, що зараз нашим сімейним бізнесом керує не він, а мій чоловік.

Вечір на Андрія я була сама вдома. Раптом пролунав дзвінок у домофон. Я ще здивувалася, хто б міг так пізно до нас приїхати, адже дістатися сюди можна лише власним авто або на таксі.

В холодну засніжену ніч на екрані свого домофона я побачила незнайому молоду дівчину. «Мені потрібно з вами поговорити», – сказала незнайомка. Я відчинила їй двері і почала чекала появи таємничої гості.

Двері мого будинку відчинилися і я побачила молоду дівчину з немовлям на руках. Не знаю чому, але я відразу запитала: «Це дитина мого чоловіка?». На що дівчина боязко, але ствердно кивнула. А потім лише тихо сказала: «Пробачте, я не знала, що у нього є сім’я. Він казав мені, що давно розлучений».

Сказати, що я була ошелешена, це нічого не сказати. Але я запропонувала дівчині зайти в кімнату. З розповіді Анни, так звали цю дівчину, я зрозуміла, що їй 25 років, з моїм чоловіком вони вже разом майже два роки. А коли він дізнався про дитину, кинув її.

Анна сказала, що вона сирота і виховувати одній дитину їй буде дуже важко. Тому у неї є два варіанти – або віддати маля в дитячий будинок, або просити у мене допомоги.

Я розумію, що я мала б вигнати цю дівчину з свого дому, але чомусь я не змогла цього зробити. Мені чомусь стало її дуже шкода. Я залишила Анну з дитиною на ніч. А зранку, добре все обдумавши, сказала, що замість свого чоловіка буду платити їй аліменти, але моєю обов’язковою умовою було те, що потрібно підтвердити її слова аналізом ДНК, за який я сама заплачу. Анна погодилася, і навіть сказала мені, що ніколи не бачила таких людей, як я і щоб хотіла мати таку маму.

Загалом, від своїх слів я не відмовлюся і дитині буду допомагати, бо маю таку можливість. А от що робити з чоловіком, я ще не вирішила.

Фото ілюстративне – pikabu.

You cannot copy content of this page
facebook