Я рано вийшла заміж, по любові і він, сподіваюся, теж. Старший він за мене на 11 років і перші 2 роки все було прекрасно.
Жили ми в Києві, він переїхав туди раніше, а потім до нього переїхала і я, як законна дружина. Звичайно ж, в голові його батьків сценарій про молоду невістку наpoдився моментально: вискочила заміж за їх ненаглядного і єдиного молодця, щоб потрапити до столиці. За матеріалами
Все банально, тому, апріорі, хорошою дружиною для їх сина я бути просто не могла.
Я і не намагалася щось їм довести. В силу віку і в силу великої відстані. Жили ми все одно окремо, орендуючи квартиру в Києві.
Зрідка приїжджали разом до них в гості, але ночували ми завжди у моєї мами! Спочатку це було не моє рішення, нам сказали, що місця в їх чотирикімнатній квартирі для нас двох просто немає.
У глибині душі я була цьому дуже рада. Тому що квартира була захаращена, неприбрана, незатишна, все заставлено речами «на всякий випадок, а раптом знадобиться» і хотілося звідти просто втекти. Але поводилася я дуже ввічливо, стримано, вдячно, як мама вчила.
Єдине, чого я не могла прийняти, так це негативний настрій до мене, він відчувався в повітрі. Начебто нічого людям не зробила поганого, а вже винна і повинна виправдатися або довести, що гідна бути поруч з їхнім сином.
А тепер уявіть: не сuльно затишна обстановка, кругом неприємні запахи, негативні флюїди його батьків, які змушені зі мною рахуватися, тому що їх син зробив вибір. Я відчувала себе не комфортно і постійно була в напрузі, а коли я нервую, то в розмовах приймаю пасивну участь – майже завжди мовчу.
З чоловіком я цим переживанням одного разу поділилася, на що він сказав, що я дурниці придумала. Він дуже шанобливо ставиться до своїх батьків (що, безумовно, дуже цінно), для нього – це основна сім’я, я для нього своєю сім’єю не стала.
І ось, коли ми вийшли на вулицю від них, я набрала в гpyди найчистішe свіже повітря і видихнула. Мені стало так легко і вільно дихати. Ми їхали на вокзал, поверталися до звичного життя, всю дорогу чоловік мовчав. Хм, дивно, зазвичай він багато говорить.
І раптом запитує: Ти чому за столом майже завжди мовчала? Ти що, не любиш моїх батьків? (Дивне запитання, чому я їх повинна любити). Я відповіла, що не знайшлося спільних тем, мені правда важко підтримувати розмову про те, про що вони вечорами розмовляють з сусідами.
Знизала плечима і розвернулася в напрямку перону. І в цей момент раптом виявилася на землі. Сильно вдарилася коліном об лід.
Лежу, ніхто мені не допомагає встати, і я розумію, що той, хто повинен був простягнути мені руку допомоги, пару секунд назад підставив свою ногу, щоб я впала. Це було дуже прикро. В голові перше питання: «За що?», Друге: «А як тепер йому довіряти?». Це був початок кінця.
