fbpx
Життєві історії
В домі Павла і Тетяни завжди було холодно, бо не мав він від своєї дружини ні доброго слова, ні вареників чи смачного борщу. Сам куховарив, збирав у школу сина Дмитрика, прав, порався на господарстві. А одного дня після чергового гучного непорозуміння Тетяна забрала сина і перебралася до своїх батьків. Павло тяжко поплатився за те, що в свій час зрадив Олесю

Доля часом забирає у нас найдорожче, щоб ми змогли задуматися над своїм життям, і якщо ще не пізно, виправити свої помилки. Перевірено – рано чи пізно життя все розставить по своїх місцях.

Катерині, багатодітній матері, після того, як не стало чоловіка, жити з дітьми було вкрай сутужно. Тому часто підзаробляла у домі сільського голови, в якого була єдина донька Тетяна, ровесниця її старшої дочки Олесі. Дівчата подружилися між собою, разом сиділи за однією партою, удвох ходили до клубу на танці. А на випускному обидві нарядилися в однакові плаття, щоб усі бачили, що вони подруги-нерозлийвода. За матеріалами.

На жаль, обидві закохалися в одного хлопця. Павло був парубок вродливий, дотепний, співучий. Працював завклубом у їх селі. Таня після школи вступила у тернопільський виш. Олеся ж не мала змоги надалі вчитися, пішла працювати на фабрику у райцентр.

Дівчата дуже скучали одна за одною. Не могли наговоритися, коли приїжджали додому на вихідні. Тетяна – повновида із солом’яним волоссям і веснянками на носі, заздрила Олесі: стрункій, кучерявій, вродливій з іскорками у великих карих очах.

Павлові приглянулася дівчина. Й одного ранку, коли Олеся йшла на автобус з важкою сумкою, він наздогнав її автівкою: «Сідай, красуне. Саме в райцентр їду», – сказав. Олеся завагалася, щоки залив рум’янець, але врешті погодилася. Павло підвіз її до гуртожитку, де мешкала. «Тепер знаю, де живеш. В гості заїжджати буду. Можна?», – спитав. «Можна», – кивнула головою Олеся.

У вихідний уже з самого ранку автівка Павла стояла біля гуртожитку. Олеся широко розплющеними очима дивилася на Павла: «Ти?» «За тобою приїхав, Олесенько. Весь тиждень думаю про тебе, хоч давно подобаєшся мені. А тепер немов заворожила мене. Снишся щоночі», – мовив, злегка затинаючись від хвилювання.

Дорогою додому Павло звернув вбік ліску, де пахло листям і грибами. Назбирати грибів для сім’ї – така ідея сподобалась дівчині. Тим паче цьогоріч грибочки густо приліпилися до пеньків, у траві.

Павло пересипав свої гриби у пакет Олесі. «У вас сім’я велика – забирай усі», – сказав. Вона заперечувати стала – незручно ж якось. І тоді Павло осмілився зізнатися, що давно любить Олесю.

Відтоді для Олесі світ замайорів барвистими кольорами, задзвенів солодкою мелодією, а душа наповнилася щемкими і теплими почуттями, коли хочеться сміятися, співати, обіймати весь світ.

Про те, що закохалася у Павла Олеся зізналася Тетяні. Але подруга якось холодно слухала розпашілу від щастя Олесю, яка й гадки не мала, що Таня теж закохана у Павла. Таємно, щотижня кладе йому у поштову скриньку невеличкі подарунки: брелок, дорогі парфуми, краватку. Якось про це Павло розповів Олесі. Та стривожилась: виходить не тільки вона кохає Павла.

«Уявляєш, хтось сюрпризи Павлові підкидає. Він хотів прослідкувати, але не дається, прихильниця випереджає його», – ділилася Олеся з Тетяною. «Можливо, він на два фронти діє. Не вір йому», – мовила Таня. А сама стала мислити, як розлучити Олесю з Павлом.

Разом із подарунком поклала у скриньку листа, якого написала друкованими буквами, щоб не розпізнати почерк. У листі із задоволенням висівала брехню. Мовляв, Олеся зраджує йому і чекає старостів від хлопця із райцентру, з яким разом працює на фабриці.

Олеся запримітила, що Павло якось помітно змінився. Став мовчазний, не жартує як колись, щось не договорює. Спитала його про це, але Павло зсилався на проблеми на роботі.

Цього разу, як ніколи Олеся чекала вихідних. Їй було що сказати коханому. Була упевнена: новина розвеселить її Павлика, вона чекає дитину! Уявила, як зрадіє коханий, адже вони уже говорили про сім’ю, дітей. І він зізнався, що дуже хоче мати сина.

Здивувалася, що Павло, як завше не приїхав за нею. Ще більше насторожилася, що і з автобуса її не зустрів. Вдома усе валилося Олесі з рук. Що з коханим? Останнім часом він був ніби сам не свій. Вирішила піти до Тетяни. Може, вона що знає. Але вдома її не було. Олеся й подумати не могла, що Тетяна цей вечір провела з Павлом, якому зізналася про свої почуття, про подарунки. Зуміла переконати, що в Олесі є інший.

Наступного тижня Олеся знову поверталася додому автобусом. А на душі було так кепсько, що вона аж змарніла. «Ти бува не в очікуванні, доню?», – спитала насторожено мати. Олеся мовчала. І матір усе зрозуміла. Порадила піти до батьків Павла. Олеся запротестувала: соромно, та й силою – не будеш милою.

Тоді матір пішла сама. Однак там її зустріли холодно. «Не міг наш син з такою бідосею у серйозні стосунки встрягати. Тим паче – наречена в нього є. Удвох віддихати в Карпати поїхали», – єхидно заусміхалася мати Павла і поспішила відчинити перед Катериною хвіртку: «Ідіть звідси…»

Олеся не могла повірити почутому. Павло з Тетяною? На багатство повівся? Можливо, й справді життя із нею було б не таким заможним, але хіба це так важливо, коли є любов? Врешті, чи ж не він казав, що зробить її життя красивим, клявся їй у вічному коханні? Хотів, щоб вона сина йому народила? Вона хоче почути відповідь від нього! Хай гляне їй просто у вічі і пояснить свій вчинок.

Заледве дочекалася, допоки Тетяна з Павлом повернулися з Карпат. Мов злодій, заховалася за кущами біля його дому і чекала, коли повертатиметься з роботи. «Олеся? Якщо чесно – не чекав тебе тут побачити. Хочеш вибачитися, чи що?» – спитав якимсь чужим голосом. Олеся задерев’яніла. Заледве витиснула зі себе: «Це я маю вибачатися, Павлику? За що? За те, що дитину від тебе чекаю. Гадаю, ти вже знаєш про це?»

Павло скипів: «Хочеш чуже дитя мені приписати? Нічого не вийде. Гуляй собі на всі чотири сторони», – сказав і пішов геть. Сльози заливали Олесине обличчя, коли, мов мара, попленталася додому. Мати нічого не спитала її. Вона без слів усе зрозуміла…

…У той день, коли на світ народився малий Сергійко на усе село вибивали музики на весіллі Павла і Тетяни. Олеся гадала, що не витримає цього, але глянувши на своє маленьке сонечко, наказувала собі – досить рюмсати, тепер у тебе є для кого жити!

У приємних клопотах швидко минав час. Олесі, як матері-одиначці, виділили кімнату в гуртожитку. Часто її навідувала мати. Навмисне приїжджала сама, аби Олеся не зустрілася у селі з Павлом, чимшвидше забула його. На канікулах сестрички приїжджали, гляділи Сергійка, в усьому допомагали сестрі.

Коли Сергійко пішов у школу, вчителька не могла нахвалитися ним: ввічливий, уважний і вчиться на «відмінно». Олеся залучала сина до праці, разом щонеділі ходила з ним до церкви. Життя її набуло нового осяйного змісту.

А в домі Павла і Тетяни в усі пори року було холодно, бо не мав він від своєї дружини ні доброго слова, ні вареників чи смачного борщу. Сам куховарив, збирав у школу сина Дмитрика, прав, порався на господарстві. А одного дня після чергового гучного непорозуміння Тетяна забрала сина і перебралася до своїх батьків. Дмитрик часто згадував татка.

Просився до нього, але Тетяна переконувала його, що тато погана людина, бо вигнав їх з дому і не любить Дмитрика. «Неправда! Мій тато – найкращий», – плакав хлопчик, але Тетяна строчила усілякі нісенітниці на Павла так уміло, як насіння лузала. «Ти тільки мій син. Запам’ятай це. І тата в тебе більше нема».

Усілякі спроби Павла зустрітися з сином – провалювалися. Навіть на рішення суду Тетяна не реагувала. Павло з Тетяною жили за три кілометри один від одного, де на два села була одна крамниця. Якось Павло зустрів у ній Тетяну з сином. «Дмитрику», – погукав. Хлопчик зупинився. Радісна усмішка викраялася на його личку.

«Татку!» Але Тетяна шарпнула дитину за руку. «Це – не твій тато! Ходімо швидше звідси!» Мила усмішка на личку Дмитрика вмить зникла. Хлопчик вихопив свою руку з руки Тетяни і вибіг на вулицю. « Я на тебе зачекаю, татку!»

Усе сталося дуже швидко… Автомобіль, який їхав в цей час, не встиг пригальмувати. Врятувати Дмитрика не вдалося…

Дізнавшись про те, що сталося, Олеся дуже перейнялася горем Павла і Тетяни. Це не зблизило, а навпаки – розкинуло сімейний корабель Павла і Тетяни по різних берегах. Тетяна часто картала себе, що обмовила колись Олесю, переконала Павла в тім, що Сергійко – не його син. Але вибачитись перед Олесею не спішила. Зв’язалася з поганою компанією, почала вживати оковиту, постаріла.

Якось оформляла Олеся субсидію, як відчула за спиною чийсь погляд. Оглянулася. І зустрілася поглядом із знайомими красивими очима посивілого чоловіка. «Павлику…» – несподівано вихопилося у неї. Час змінив його. Помережило обличчя ранніми зморшками, осунулась постава, порідшав колись пишний чуб.

«А ти не змінилася, Олесю», – мовив Павло і додав: «Навпаки, навіть ще красивішою стала. Заміжня?» «Не заміжня, але в мене є чудовий син. Ти, мабуть, знаєш», – сказала Олеся і вмить пожаліла про це, нагадавши, що Павло втратив сина. «Прости», – опустила голову. «Нічого. Я тримаюсь. Принаймні, намагаюсь бути сильним, Олесю, заради пам’яті про Дмитрика».

Олеся дивилася на нього: такого близького, рідного. І вирішила: це – доля! І нині настав час сказати Павлові правду. Вона й так надто довго мовчала. «Ти справді сильний, Павлику. Завжди таким був. Це Тетяна збила тебе з дороги. Розірвала наше щастя. Але життя триває. Якщо хочеш – не відпускай мене більше. Тим паче, ти маєш знати – у тебе є ще один син…».

Марія Маліцька.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook