У четвер минулого тижня приїхала я зі своєї дачі в поліклініку, – розповідає моя знайома 64-річна Надія. – Думала, швидко все зроблю, що потрібно і знову на дачу поїду, на автобус ще встигну, який буде їхати на 12 годин. Але його, виявляється, скасували, а наступний буде аж в три години дня, це пів дня десь ходити мені потрібно. І вирішила я поїхати до своєї доньки, адже мала вільний час. Їсти дуже хотілося, я ж голодна приїхала в поліклініку, з учорашнього вечора крихти в роті не було, тому не проти була б щось перекусити. А вдома у нас нічого немає, і холодильник відключений з березня, як на дачу поїхали.
Доньці Надії, Тетяні, 29 років, і пару тижнів тому вона вийшла в декрет.
До народження дитяти ще досить багато часу, але дочка Надії в основному сидить вдома.
Максимум – виходить посидіти на лавочці в сквері неподалік, та в найближчий магазин за фруктами або молоком.
– Подзвонила я своїй доньці. Ти вдома, кажу, можна зайти? – говорить мені Надія. – Тетяна відповідає – ну а де ж я ще, приїжджай, звичайно. Приїхала, кажу. Доню, я їсти так хочу. Є у тебе що поїсти? Дістала вона мені каструльку з пісною гречкою, чай заварила. Шматок масла до чаю дістала і все. Я, звичайно, зовсім не наїлася, але трішки поїла, до дачі думаю доїду, а там картоплі відварю і котлет посмажу. Й на тому була дуже вдячна Тетяні, хоч трішки перекусила. І тут приходить з роботи зять!
Зять Надії працює системним адміністратором у великій компанії в зміну по дванадцять годин, два через два. У той день він повернувся з роботи додому з ночі.
– Прийшов, роздягнувся, руки помив, привітався з нами і відразу на кухню, – й далі мовить Надія. – Сідає за стіл і теж запитує в дружини, що є поїсти, бо голодний дуже. І що ти думаєш, Тетяна моя, звідки не візьмись, дістає йому борщ зі сметаною, великий шматок запеченого м’яса з овочами з духовки виймає, гречку ту ж накладає, але не як мені, основну страву, а на гарнір. Дивлюся і думаю – ну нічого собі! Матері рідній, виходить, чай і суха каша, а чоловікові – обід з трьох страв, наче ні в чому не бувало.
Надія промовчала, але образилася на свою доньку дуже, досі не може збагнути вчинку її.
– Ось так ось, а я ж мати їй, все віддавала найкраще, поки вона виросла! Сама не доїдала, все найсмачніше завжди їй залишала і раділа ще й тому, – зі смутком говорить вона. – Все життя для дочки старалася. Вивчила її, виростила, на ноги поставила, заміж видала. Для дитини майбутньої накупила речей вже гору! Завжди все краще віддавала їй! А мені було кусок м’яса того шкода?. Встала я з-за столу, сказала «дякую» і пішла до виходу.
Дочка ж, здається, навіть не зрозуміла, що сталося, вона спокійно себе поводила, як нічого й не сталося.
– Дзвонить мені ввечері вже, як ні в чому не бувало, ми днями коляску з нею обговорювали, скидає якісь варіанти, мовляв, подивися, яка тобі більше подобається. Я кажу – а мені без різниці, бери, яку хочеш! Вона – мамо, що трапилося? Ну, я їй і все розповіла. Що не можна так з матір’ю! Я відчула себе людиною другого сорту просто. Дуже прикро ме6ні від того, словами не передати.
Найприкріше, що дочка себе в цій ситуації неправий не вважає.
– Ти, каже, не попереджала мене, що приїдеш на обід, я тебе не чекала, для тебе й нічого не могла попередньо зготувати. У мене був всього один невеликий шматочок м’яса, я для чоловіка його приготувала, знала, що він прийде з роботи голодний. Він працював всю ніч. Йому треба поїсти нормально, він єдиний годувальник у сім’ї буде усі найближчі роки.
А, можливо, дочка права, кращий шматок дійсно треба віддати годувальнику, своєму чоловікові?
Мати ж і справді не попереджала про свій візит, приїхала несподівано і Тетяна на неї не розраховувала зі стравами.
Ну, ось така ситуація склалася, що була єдина тарілка супу, образно кажучи, на двох.
Тетяна віддала її чоловікові, а маму нагодувала тим, що знайшлося в холодильнику. Навіть не знаю, як би я вчинила на її місці.
Знайома дуже ображається на доньку, каже, що й досі не може забути такого вчинку її. Але чи права вона?
Фото ілюстративне.