Я в Чехії вже майже два роки живу. не можу сказати, що звикла, просто існую з думкою про спокійніше життя і що скоро дуже повернуся додому.
Наче б нічого, здавалося гірше бути не буде, але, на жаль, найрідніші люди дуже засмучують мене. Сама я родом з Запоріжжя, з невеличкого містечка.
Коли в нас було дуже неспокійно, я взяла своїх двох дітей і вирішила їхати за кордон, до подруги своєї, яка з чоловіком давно вже в Чехії жила.
Вона, як тільки дізналася, що в нас відбувається, постійно телефонувала мені. Наполягала збирати речі:
“Якщо про себе не хочеш дбати, то краще подбай про своїх дітей. Дітям зараз там не місце, вони мають жити в спокої і доброті”.
Я зібрала речі і поїхала. Влаштувала я дітей в школу, звісно, в усьому мені подруга допомагала з чоловіком. Вони і документи допомогли зробити усі. Спочатку я в них жила, в їхній квартирі, а потім вони мені допомогли окрему однокімнатну квартиру знайти. Я їм дуже вдячна за допомогу.
Не знаю, щоб я робила без Світлани, вони з чоловіком дуже добрі люди. Вони дуже багато мені допомогли.
Я влаштувалася на роботу, добре заробляю, мені вистачає на житло, яке, до речі, власники-чехи мені за гарну суму здають, адже знають, що я одна без чоловіка з дітьми, якось пошкодували вони мене і я тішуся, що доля хоч в цьому мені посміхнулася.
Все наче добре у мене складається, якщо так можна сказати, адже на чужині мене не покидає туга за домівкою і я щиро вірю, що скоро повернуся додому, тільки ця думка нас радує з дітьми, адже вони теж скучили за Україною, за домівкою, за рідними та друзями.
Живу, як живу, нічого цікавого в моєму житті не відбувається. Нікуди не ходу, мало з людьми спілкуюся, мало людей тут, які розуміють мене і відверто дивуються, чому я ходжу сумна коли тут спокійно, діти влаштовані, а я маю роботу.
Мої знайомі українці, здебільшого тут з чоловіками, які вже тут чимало років на заробітках, тому їм ніколи не зрозуміти мене. То й стараюся бути одній, краще з дітками погуляємо, але друзів тут я так і не знайшла, на жаль. Але й мені краще самій і це правда.
Я думаю, що все це тимчасово, стараюся концентруватися в думках, що це не назавжди і скоро повернемося, жити стане краще.
Та остання прикра ситуація дуже мене засмутила.
Ми з дітьми ходили до ялинки, гуляли в Празі. Я б сама і з квартири б не вийшла, просто заради дітей, адже вони так просили мене трішечки свята, адже всі їх однокласники мали святковий настрій, розповідали про сімейні вечори з рідними, поїздки на свята і святкову ялинку, яка в центрі Праги стоїть.
Ну, звісно, заради них я таки пішла. І сталося так, що в кінці грудня і на початку січня в соціальній мережі я виставила наші фото, як ми разом гуляємо, катаємося на ковзанах, їмо піцу, діти радісні, посміхаються.
Відтоді мені родичі стали телефонувати, мовляв я так гарно влаштувалася і не розповідаю їм, як тут гарно живеться мені.
Кажуть, щоб так жити, то я маю гарно заробляти, але постійно лише скаржуся їм, як мені на чужині важко живеться. Тепер вони не вірять мені, а лише ображаються, що мені тут так добре, а я їх не кличу до себе, хоча знаю, як важко живеться вдома їм.
Я пояснюю, що це зовсім не так, що я одягу собі нового майже не купую, що ходжу в тому, що мені подруга тут дає, після себе, це добре, що ми маємо однаковий розмір. Що з дітьми гуляємо лише на свята, і рідко щось купуємо на вулиці, бо ціни чималі, а мені ще оренду платити потрібно, що я відкласти навіть пару сотень євро не можу, що то лише на фото все так гарно вигадає, а в житті все далеко не так.
Та ніхто вже не вірить мені. Родичі образилися і не спілкуються. Як мені все пояснити їм? Якби вони знали, як мені тут важко?
Фото ілюстративне.
