Доки жила в Україні, думала, що живу нормально, як усі. Заміж вийшла в 20, народила четверо дітей, державна робота, яка приносила якийсь заробіток, виховання з присмаком СРСР: дім – робота.
На початку 2000 року кілька подруг (нам тоді було близько 40 років) спробували шукати кращого життя в Італії. Я ніяк не наважувалася…ходила на роботу за мінімалку, зводила «кінці з кінцями», терпіла.
За 15 років перебування за кордоном мої подруги значно покращили свої помешкання (на Західній Україні цьому віддається найбільша перевага), будинки «росли як гриби», гарні доглянуті подвір’я з дорогими огорожами, авто для дітей. Як кажуть у нас – «доробилися».
В селі чітко видно по подвір’ї, чиї хазяїни працюють за кордоном, а хто працює тут, в Україні. Шкода стало і дітей, бо як усі батьки, хотіла б їм допомогти, але чітко розуміла, що немаю чим. Діти, в принципі, у мене добрі, працюють не вимагаючи від мене допомоги, самі. Але, все ж таки, як мама, хотілося б їх трохи підтримати.
То ж довго думаючи, нарешті наважилася…Страшно було – дуже. Сусідки, які приїжджали на Україну, своїми розповідями про роботу в Італії, чесно кажучи, мене лякали. Розповідали, як в пошуках роботи спали на лавочках і вокзалах. Як їхні роботодавці знущалися з них, били їх, не давали їсти. Та чомусь жодна з них не поверталася додому, а їхала знову до Італії. То ж і я поїхала, як тільки оформила пенсію в Україні.
Вже три роки працюю в Римі, доглядаю літню жінку. Робота важка, проте думка про заробіток підтримує мене. Математика проста. В Україні, працюючи прибиральницею в стоматполіклініці я отримувала мінімальну заробітну плату (1300 гривень, зараз би отримувала 2800). Отож, рік моєї роботи в Україні прирівнюється по зарплатні до місяця роботи в Італії. Непогана мотивація, хоча насправді дуже важко, бо здоров’я вже не те.
Італія відкрила для мене нові горизонти. Живучи в Україні, я ніколи не бачила моря (хоча в нас є їх аж два). Все не виходило. Та, правду кажучи, в нашому селі не я така одна. А тут, дочка моєї хазяйки, моя ровесниця, кожних вихідних разом з друзями відпочивають на морі, або подорожують в інше місто чи навіть в іншу країну. Оце і є життя! А ми так не вміємо. На море не можна, бо що люди скажуть. У нас же господарка, городи. І я в Італії вперше побачила море. Воно прекрасне, шкода що через роботу я не часто можу собі дозволити відпочивати.
Вразив мене і зовнішній вигляд італійських жінок. Зачіска і манікюр повинні бути обовя’зково. Моїй пані 93 роки, а до неї додому приходить перукар і майстер манікюру. Нашим жінкам би таку любов до себе! Дивлячись на них і я починаю потрохи змінюватися, принаймі думки у мене тепер абсолютно інші, і життєві пріорітети теж. Шкода тільки, що більша частина життя вже минула…
