fbpx

В 60 років я залишилася одна, але маю квартиру в центрі міста. Якось через соцмережі я знайшла своїх далеких родичів і розповіла все про себе: життя не склалося, залишилася одна, живу у великій квартирі. Що тоді почалося. Спочатку напросилася в гості двоюрідна сестра. Потім слідом за нею приїхала її дочка. Тільки вони виїхали, приїхав онук двоюрідного брата. Потім приїжджав сам брат з дружиною. Потім троюрідна сестра, яку я взагалі не пам’ятаю. Всі були такі добрі до мене, привозили продукти, різні подарунки, говорили, що доглядатимуть за мною. І кожен з них говорив, щось недобре про інших і що вони багато живуть. А про себе розповідали, що бідують, і натяками цікавилися спадком. Я вже й не сплю, не знаю, що вродичі скажуть, якщо дізнаються, що заповіт на чужу людину зроблю

Я народилася в сім’ї з хорошим достатком – мій тато займав високу посаду на великому заводі. Хоч я і одна дочка була в родині, але батькові дали трикімнатну квартиру з високими стелями, то було неймовірне щастя для нашої сім’ї. Дякую батькам – вони мене виховали, дали освіту.

Потім я зустріла Петра, він був наче непоганою людиною. Він забрав мене до себе, ми трохи пожили х його батьками, подали заяву до РАЦСу, а за тиждень до весілля, він передумав, бо в нього з’явилася інша.

Я повернулася до батьків і вже потім дізналася про те, що чекаю дитину. Я доньку виховувала сама, а потім не стало у мене тата. Згодом занедужала донька, і вже в підлітковому віці покинула мене. Після цього я залишилася ще й без мами.

Здавалося, що все в житті проти мене. І я залишилася сама в 45 років.

Просто ходила на роботу, заробляла гроші, потім знову робота і знову дім. Ніякої радості у мене не було.

Я взагалі бачити нікого не хотіла. Близьких родичів немає – суцільно двоюрідні і троюрідні сестри з братами, але особливо ми з ними зв’язок не тримали ніколи, вони жили своїм життям, не родичалися зі мною. Раніше листівки надсилали у свята, а коли всієї моєї родини не стало, все спілкування взагалі припинилося.

Але ось п’ять років тому я зробила собі подарунок на 60-річчя: новий ноутбук. Сусідський хлопчик, онук моєї сусідки і єдиною подруги, навчив мене всім хитрощам, і в соціальних мережах я знайшла свою родину, яка жила далеко. Написала їм про все, що зі мною сталося, що давно на пенсії і живу одна. Що тут почалося!

Спочатку у мене довго випитували: що й до чого, чи потрібно мені щось? Ні, не маю потреби нівчому, пенсія нормальна. А як здоров’я? Все нормально, і вам всього хорошого.

Потім напросилася в гості двоюрідна сестра. Потім слідом за нею приїхала її дочка. Тільки вони виїхали, приїхав онук двоюрідного брата – мовляв, хоче вступати навчатися в нашому місті, але не поступив. Потім приїжджав сам брат з дружиною. Потім троюрідна сестра, яку я взагалі не пам’ятаю, почала слати мені повідомлення, мовляв, як в дитинстві ми з нею класно дружили, треба було б нашу дружбу поновити. Як дружили? Мені було 3 роки, їй 7 років.

Питали вони мене, кому я буду заповідати квартиру? А як же! Тільки це було завжди якось натяками якимись – мовляв, просто цікавляться. Але кожен привозив старий альбом або слав мені фото в повідомленнях – старі чорно-білі знімки, де є я маленька, мої батьки з цієї ріднею. Он, мовляв, які ми хороші родичі, з натяком, що квартирку з усім майном варто було б родичам у спадок залишити!

Кожен намагається привести гостинців зі свого міста і в усьому догодити мені. Але якби ви знали, як мене втомлюють ці нещирі візити – я люблю тишу, а з ними постійно гомін і шум. Та й постійні повідомлення теж набридли, я на них вже перестала відповідати. Тоді дзвонять, запитують різне: чи я не залишила комусь заповіт. Ну не на пряму, звичайно, з натяком.

Але що найсумніше – кожен родич говорить щось погане про іншого, намагаючись мене переманити на свою сторону. Ну що це за рідня така? І головне у всіх майже один і той же сценарій: мовляв, ці сестри-брати живуть заможно, всі мають, квартири-машини, а ми, мовляв, такі всі бідні, нічого у нас немає, діти-онуки ростуть, що з ними буде? Прибіднюються, спадщини хочуть. Я киваю, але мовчу.

Бачу – не бідні, а якщо такі бідні, як вони кажуть, то нехай діти і внуки всього досягають самі! Якщо спочатку вони скромно намагалися поводитися по відношенню до мене, то з кожним роком все впертіше про спадщину говорять. Але якщо я хоч на когось залишу заповіт, то всі почнуть чекати, коли це вже я піду. А це мені зовсім не подобається, не хочу цього я.

Я розумію, що я не вічна. Я не хочу віддавати квартиру державі, але таким родичам теж. Я думала, на кого мені хочеться залишити: на внучка моєї сусідки, який допоміг мені розібратися в ноутбуці. Він добрий і безкорисливий хлопець – в магазин за мене в будь-який час сходить, поличку причепить, полагодить сантехніку. Йому 22 роки, а хлопець дуже добрий.

Я не знаю, як на це відреагує моя родина, що вони робитимуть, коли дізнаються, що така шикарна квартира не дістанеться їм. Спати не можу. Порадьте, що робити?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page