Мені 57 років. І нещодавно я вирішила… вийти заміж. Так, можливо, для когось це звучить дивно, навіть смішно. Але я прожила життя не для себе – а тепер захотіла бодай трохи пожити для себе.
Я рано овдовіла. Мій чоловік пішов у кращий світ, коли нашому синові ледве виповнилося два роки. З того часу я стала і мамою, і татом. Робила все, щоб він нічого не потребував. Працювала у школі вдень, мила підлоги вночі. Потім, коли стало зовсім сутужно, поїхала за кордон – у Польщу, потім в Італію. Руки мої пам’ятають кожну чужу підлогу, кожну тарілку, кожну зморшку літніх людей, яких доглядала.
Та я не нарікала. Бо знала, для чого. Для сина. Я відкладала кожне євро – спочатку на його навчання, потім на весілля, на квартиру. Коли він одружувався, я принесла йому у конверті гроші, зароблені потом і болем. І сказала: “Сину, це тобі. Живи і будь щасливий”
Він тоді обійняв мене й прошепотів: “Дякую, мамо. Я тобі все життя винен.”
Минуло багато років. Він живе добре, працює, має сім’ю. А я лишилася сама. Спочатку – то було навіть приємно: нікого не обслуговуєш, ні перед ким не звітуєш. Але потім вечори стали страшно порожніми. Мовчання в хаті почало стискати серце. Коли не подзвоню – син завжди зайнятий, йому не до мене.
І от рік тому я познайомилася з Олексієм. Йому 42. Він приїхав у наше село до родички, ми випадково познайомилися, а потім він почав навідуватися частіше. Я спершу навіть не думала про якісь почуття чи стосунки – просто приємно було поговорити, посміятися. Він умів слухати, питав, чи не втомилася я, приносив продукти, коли приїжджав з міста.
А потім якось просто зізнався, що я йому подобаюся, і що в нього до мене почуття.
Я розсміялася. Сказала, що він дурненький, що між нами 15 років різниці. А він спокійно відповів, що йому байдуже, і що я настільки гарно виглядаю, що ніхто і не скаже, що між нами така різниця у віці.
І мені стало страшно. Бо вперше за довгі роки я відчула, що можу бути комусь потрібною – не як куховарка, не як мати, не як доглядальниця, а просто як жінка. А я вже й забула, як воно – почуватися коханою жінкою.
Я довго думала, вагалася. Але зрештою сказала “так”. Ми вирішили побратися тихо, без гучного весілля. Я хотіла просто жити з ним, але він наполіг на тому, що треба офіційно розписатися.
Та коли я розповіла про це синові – почалося пекло. Я і подумати не могла, що він саме так відреагує, він же сам мені не раз говорив, що мені треба знайти собі людину.
– Мамо, він же мій ровесник! Тобі не соромно? Ти ж йому як мати! Він тобою користується, він хату хоче, він все від тебе забере!
Син був певний, що Олексій зі мною не через почуття, а через вигоду.
Я мовчала. Бо що могла сказати? Я знаю, він мене любить, але його любов – з іншого виміру. Він звик бачити в мені лише матір, сильну, завжди в роботі, без права на почуття.
– Сину, – кажу, – я ж не дитина. Я прожила життя. Я знаю, що роблю.
– Та що ти знаєш? Він же без хати, без нічого! – гримнув він. – А ти що, хочеш усе йому віддати?
Я опустила очі. Хату я йому вже віддала. Все своє віддала. І душу, і молодість, і здоров’я. А тепер хочу просто – не померти в самотності.
Мені не треба нічого від того чоловіка, крім тепла. Може, ми проживемо рік, може – десять. Але я хочу, щоб хоч хтось вечорами мені сказав: “Ти мені потрібна”. І щоб подав чай.
Олексій не має дому, то правда. Але має серце. Чесне, добре, без фальші. І якщо навіть колись він піде – то бодай цей час я проживу щасливо.
А син тепер не говорить зі мною. Сказав:
– Не приходь. Не хочу, щоб мої діти бачили, що їхня бабуся вийшла заміж за дядька, який їй в сини годиться.
Я не плакала. Тільки вночі, коли в хаті знову стало тихо. Бо ніби весь світ відвернувся, а я просто захотіла трохи людського щастя.
Знаєте, я не знаю, правильно я зробила чи ні. Але мені здається, що після всіх цих років я заслужила бодай краплину радості. І хай хто що думає – серце не питає про вік.
Я не хочу бути все життя “мамою, яка лише працювала”. Я хочу піти з цього світу як жінка, яку любили.
А яка ваша думка зі сторони? Хто з нас правий – я чи син?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
