Я вдова вже багато років, чоловіка мого не стало, коли мені виповнилося 35, а нашій доньці тоді було всього 10 років. В селі жити без чоловіка непросто, бо багато роботи є.
Заміж більше я так і не вийшла, а допомагав мені завжди чоловік моєї куми. Ми собі з ними дуже добре жили, Ярослава постійно наполягала, щоб її Михайло йшов до мене, коли було багато робити: чи огорожу підправити, чи картоплю допомогти вибрати.
Коли шість років тому Ярослави не стало, то я вже Михайлу стала допомагати – коли прийду поприбираю, коли вареників наліплю. У них з Ярославою єдиний син в столицю як поїхав вчитися, та так там і залишився. То ми собі так роками допомагали один одному.
Цього року якби не Михайло, я б взагалі не знаю, як би я справилася з городом. Ми з ним разом кілька днів урожай збирали. Добре, що встигли все до дощів зробити.
Я пригостила Михайла смачним обідом, а він подивився на мене якось не так як завжди і каже, що має до мене пропозицію – зійтися і жити разом. Я аж присіла від несподіванки, адже я Михайла як друга сприймала завжди, але пообіцяла, що подумаю.
І коли я все обміркувала, то вирішила, що це не така вже й погана ідея. Ми і так стільки років тримаємося разом, діти в нас обох уже дорослі, то ж чому б нам ближче до старості не підставити один одному плече.
Першою я розповіла цю новину своїй доньці. Їй це не сподобалося, але дочка сказала, що не буде проти, якщо ми житимемо у Михайла. Але мені щось не дуже хочеться у свої 57 з своєї хати до чужої іти, бо дочка так захотіла.
Михайло, до речі, не проти, щоб ми жили у нього. І син його зрадів, коли почув новину. Він переконаний, що батькові разом зі мною буде веселіше і комфортніше, та й йому самому менше клопотів.
Та я рішення поки не прийняла, бо щось зовсім не хочеться йти з своєї хати, тому навіть не знаю, як бути в цій ситуації.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.