Мені вже зараз 53 роки, здавалося б немолода вже жінка, і я змогла зітхнути вже спокійніше, і відчути себе щасливою людиною тільки після розлучення зі своїм колишнім чоловіком.
Справа в тому, що моя мама все своє життя відноситься лише до тих жінок, які все намагаються тягнути на собі усіма силами: мама моя заробляла завжди більше мого рідного тата, сама відводила і забирала з садочка садка нас з братами, готувала, прала та прибирала.
Загалом, мама виконувала всю домашню роботу одна, у нашому домі так було заведено завжди. Батько в нас був радше просто про людське око, якщо так можна сказати: він, складалося таке враження, жив собі своїм власним життям на свій розсуд, часто через це змінював місце роботи та в домашніх справах ніякої участі не брав.
Надивившись на такий приклад сімейного побуту, я спочатку думала, що ніколи не стану такою, як моя мати, адже це життя зовсім нещасливої жінки, як на мене. І шукала собі в чоловіки хорошу та порядну людину, щоб бути щасливою в шлюбі.
Але мій чоловік, який колись був дбайливим, працьовитим і турботливим, за 20 років шлюбу дуже сильно змінився, на жаль. Звичайно, це сталося не в один день, а поступово, і тому я нічого не змогла з цим вдіяти.
В останні роки нашого шлюбу Анатолій став нагадувати мені мого рідного батька, який також просиджував штани на дивані цілими днями, і чекав, коли дружина все зробить за нього.
У нас двоє дітей, і тому чоловік до останнього моменту не вірив в те, що я вирішу з ним розлучитися, от просто так покину все і піду. Анатолій думав, що я вже стара для таких рішень у сімейному житті, думав, що я вже ніколи нікуди від нього не піду.
Сподівався, що мене поруч з ним будуть утримувати якісь заборони, що я буду боятися, а що скажуть люди про мій вчинок, мої знайомі, родичі, як колись це було з моєю мамою.
Але, незважаючи на вмовляння моїх дітей, знайомих та родичів, я все-таки зважилася на те, щоб ось так серйозно змінити своє життя, і пішла від нього.
Я з’їхала з його квартири та подала на розлучення. І ви знаєте, я наче скинула зі своїх плечей дорослу людину, за якою я доглядала так багато років, і стала жити в своє задоволення.
Спочатку я, щиро кажучи, сумнівалася в правильності свого рішення, і було важко починати в моєму віці життя з нуля, але я впоралася. Поступово обзавелася подругами, стала більше заробляти ніж колись, і навіть стала зустрічатися з одним чоловіком.
Загалом, я ніби разом з тим нещасливим шлюбом скинула з себе років десять, і стала знову молодою та радісною жінкою, яка просто так посміхається, йдучи по життю.
Син з дочкою спочатку ображалися, і відмовлялися зі мною розмовляти, але потім вони самі помітили, як я «розцвіла», і пробачили мене за все. Вони самі визнали, що розлучення пішло мені на користь, і що зараз я виглядаю значно краще, ніж було до цього. Колишній чоловік без мене теж не сумує – привів додому якусь пані, на 6 років молодшої за себе, і тепер навіть одружитися з нею збирається.
Здавалося б – все повинні бути задоволені та щасливі, наче життя у всіх далі йде, але ж ні: родичі на мене розсердилися за те, що я порушила звичний уклад життя в нашій родині, і добровільно стала «розлученою», постійно кажуть, що їм соромно через мене.
Спочатку моя родина передбачала мені не дуже гарне майбутнє – говорили, що я ще дуже пошкодую про свій вчинок, бо без чоловіка жінці важко жити, та ще й в мої роки, а коли побачили, що у мене все складається чудово – стали звинувачувати в тому, що я думаю про себе лише, а не про сім’ю і дітей, і тепер повчають мене при кожному зручному випадку. Кажуть, що я подаю поганий приклад своїм дітям та племінникам. На їхню думку, краще б я жила як «нормальна жінка», нехай навіть і була б при цьому нещаслива у шлюбі, ніж така ганьба для всіх в нашій родині.
А мені здається, погляди моїх рідних сильно застаріли, і моє особисте життя ніяк до них не відноситься. Прикро, що вони всі налаштувалися проти мене. А що я можу зробити? невже я не маю права бути щасливою?
Фото ілюстративне.
