Зізнаюся, що я чомусь ніколи навіть подумати не могла про те, що колись потраплю в таку ситуацію, адже завжди бачила це тільки в якихось фільмах, чула від інших людей.
Якщо говорити просто дуже коротко, то моє життя останнім часом мені нагадує саме якийсь фільм та мені навіть не віриться, що це відбувається зі мною.
Дивно, що все сталося відразу після того як мені виповнилося 52 роки, здавалося, що дуже змінилося моє життя.
Діти мої вже дорослі та приділяти їм час не потрібно. Стосунки з Вадимом, з ним ми одружені вже багато років, якось з роками змінилися й живемо з ним просто як чужі люди, не більше.
Однак в один день, коли я змирилася, що з чоловіком мої стосунки не наладяться вже ніколи і потрібно це прийняти і жити, як багато зараз сімейних пар живе, вже не чекала зовсім ніяких змін в житті я зустріла своє давнє, але щире шкільне кохання.
Зазвичай люди в моєму віці зрідка пам’ятають свої юнацькі почуття, адже з роками усі ці речі забуваються, змінюються пріоритети і інтереси усі, але я не забула нічого абсолютно, як не дивно.
Ми почали з ним спілкуватися й в процесі ми прийшли до того, що у нього точно така ж ситуація, як у мене. Ми нібито були як дві рідні душі, які в молоді роки розпрощалися на деякий час, а потім віднайшли, для того, щоб бути щасливими і ніколи більше не розлучатися.
Я відразу зрозуміла, що якщо в школі у нас не склалося, і ми разом не побачили хорошого майбутнього, то саме зараз є реальний шанс все це змінити і бути нам щасливими людьми.
Мені було вже все одно на те, чим я жила всі ці роки. Мені дійсно було все одно, що вони подумають про мене.
Зараз я розумію добре, що у нас з Павлом, моїм колишнім однокласником, все досить серйозно і я навіть готова розлучитися зі своїм чоловіком, щоб ми були щасливими з ним.
Правда я чітко усвідомлюю, що діти мої мене не зрозуміють, так само як і мій чоловік. Навіть більше, мене не зрозуміє моє оточення: друзі, знайомі та вся наша велика наша родина, мені доведеться забути про гарні стосунки з ними, вони ніколи не стануть на мій бік.
Хоча найбільше мене хвилює те, що мене навряд чи зрозуміють мої власні діти. Не знаю що й кого вони будуть бачити в мені, коли дізнаються про мій вчинок. Зі сторони це буде виглядати так, ніби я залишила їх батька, на іншого проміняла його.
Але, знову ж таки, це ж моє життя, а не їх.
Чому я повинна звітувати перед дорослими людьми?
Я вже не така молода зараз, і старість підкрадається все ближче, щоб втрачати свій шанс на щастя, і я не хочу провести весь залишок свого життя з нудьгуючим чоловіком, для якого я вже нічого не значу, і дітьми, що давно з нами не живуть й телефонують самі лише раз в місяць, і бачуся з якими лише на великі свята.
Чи варто мені в такі роки змінювати своє життя? Чи можу я ще стати щасливою, коли від мене відвернуться рідні діти і родичі всі?
Фото ілюстративне.