fbpx

В 52 роки я наважилася на розлучення. У нас двоє дітей, і тому чоловік до останнього моменту не вірив в те, що я вирішу з ним розлучитися. Спочатку я сумнівалася в правильності свого вибору, і було важко починати в моєму віці життя з нуля, але я впоралася. Та моя 72-річна мама сердиться на мене за те, що я порушила звичний уклад життя, і добровільно стала «розлученою», каже, що я осоромилася перед усією родиною

30 років у шлюбі пройшли дуже насичено. Я намагалася зберегти сім’ю, бути берегинею сімейного вогнища, терпіла своєму чоловікові, не раз ковтаючи всі непорозуміння, що були між нами.

Скільки разів я казала собі, що розлучуся, але завжди щось стримувало. І лише тепер, коли мені виповнилося 52 роки, я таки наважилася на розлучення. Діти виросли, то ж я розумію, що далі тягнути просто нема куди.

Я змогла полегшено зітхнути, і відчути себе щасливою тільки після розлучення зі своїм колишнім чоловіком. Справа в тому, що моя мама не дозволяла мені розлучатися з чоловіком. Вона відносилася до тих жінок, які все намагаються тягнути на собі: вона заробляла більше, ніж батько, сама відводила і забирала з садка нас з братами, готувала, прала, і прибирала…

Батько в нас був радше просто про людське око: він постійно був нетверезий, часто через це змінював місце роботи і вдома не виявляв ніякої ініціативи.

Надивившись на такий приклад сімейного побуту, я спочатку думала, що ніколи не стану такою, як моя мама. Але мій чоловік, який колись був джентльменом, красенем і роботягою, за 30 років шлюбу сильно змінився. Звичайно, це сталося не в один день, а поступово, і тому я нічого не змогла з цим вдіяти. В останні роки він став нагадувати мені мого батька, який також просиджував штани на дивані, і чекав, коли дружина все зробить за нього.

У нас двоє дітей, і тому чоловік до останнього моменту не вірив в те, що я вирішу з ним розлучитися. Сподівався, що мене поруч з ним будуть утримувати забобони, і боязнь громадського осуду, як колись це було з моєю мамою… Але незважаючи на вмовляння дітей, знайомих і родичів, я все-таки зважилася на те, щоб круто змінити своє життя, і пішла від нього.

Я з’їхала з його квартири і подала на розлучення. Скинула зі своїх плечей баласт у вигляді ледачого, старого пня, і нарешті почала жити для себе. Спочатку я сумнівалася в правильності свого вибору, і було важко починати в моєму віці життя з нуля, але я впоралася. Поступово обзавелася подругами, стала більше заробляти, у мене навіть з’явився інший чоловік… Загалом, я ніби разом з шлюбом я скинула з себе років двадцять, і стала знову молодою.

Син з дочкою спочатку бунтували, і відмовлялися зі мною розмовляти, але потім вони самі помітили, як я «розцвіла», і пробачили мене за скоєний вчинок. Вони самі визнали, що розлучення пішло мені на користь, і що зараз я виглядаю значно краще, ніж було до цього. Колишній благовірний без мене теж не сумує – привів додому якусь жіночку, на 8 років молодшу за нього, і тепер навіть одружитися з нею збирається.

Здавалося б – всі повинні бути задоволені, але ні: моя 72-річна мама сердиться на мене за те, що я порушила звичний уклад життя, і добровільно стала «розлученою». Вона каже, що якщо вона змогла 50 років прожити з батьком і все стерпіти, то і я могла б спробувати потерпіти. Мама щиро вважає, що я своїм розлученням осоромила її перед усіма родичами.

Мама бідкається, що я подаю поганий приклад своїм дітям і племінникам. На її думку, краще б я жила як «нормальна жінка», нехай навіть і була б при цьому нещасна, ніж така ганьба… А мені здається, що такі погляди сильно застаріли, і моє особисте життя аж ніяк нікого не стосується. Я розлучилася і стала щасливою. Хіба це настільки погано, щоб засуджувати мене?

Фото ілюстративне – rydo.

You cannot copy content of this page