Діти завжди не мали часу, щоб приїхати до Галини, але коли почули новину, що мама заміж зібралася, так відразу всі троє приїхали, вже й час знайшовся навіть. Чи жарт – мамі 60 років, а вона вирішила своє особисте життя влаштовувати.

– І не соромно тобі, мамо? – питали діти. – Це ми від чужих людей дізнаємося, що ти збираєшся таке втнути. Ну що тобі не вистачає? Хата є, все в хаті є – живи і радій. Ну навіщо тобі приводити чужу людину додому?

Так незручно Галина себе ще ніколи не почувала, сиділа як школярка перед своїми дорослими дітьми, і виправдовувалася, що не чужий їй Петро, і що давно вони знаються, а те, що вони лише зараз зійшлися – то все викрутаси долі.

В 20 років Галина з Петром зустрілися на дискотеці, коли хлопці з сусіднього села приїхали в їхнє село. Петра усі називали Сонечком, бо мав світле кучеряве волосся і голубі як небо очі, в які просто неможливо було не закохатися. Тож додому Галина в той вечір повернулася іншою – вона так закохалася, що землі під ногами не відчувала.

Та батьки були проти такого зятя, коли той свататися прийшов, то батько Галини йому в очі сказав, що не прийме такого зятя, і що його донька заслуговує на щось краще. Петро тоді сильно образився, Галина просила його почекати трохи, поки батько обм’якне, вона була впевнена, що він змінить свою думку.

Та образа гонору для Петра була настільки сильною, що він відразу засватав доньку місцевого багатія, і як не дивно, там йому не відмовили. Потім Петро з дружиною кудись поїхали, і Галина багато років не знала і не відала, де він, і що з ним. Сама вона згодом теж заміж вийшла, і в шлюбі з чоловіком трьох діточок народила. Та й жили вони з Іваном непогано, от тільки не любила вона його так сильно, як своє Сонечко.

В 50 років Галина овдовіла, і стала жити сама в своєму приватному будинку, бо всі троє дітей вже мали власні сім’ї і жили окремо. Сумно їй було одній, хоча все в домі для життя було, бо Іван її був добрим господарем. Не раз кликала дітей до себе, а вони всі зайняті дуже, не знайдуть часу навіть для того, щоб зателефонувати, не те, що приїхати.

А одного разу стоїть Галина в неділю в церкві, і очам своїм не вірить – навпроти стоїть її Сонечко. Петро за ці майже 40 років дуже змінився, але ж очі залишилися ті самі. Він теж впізнав Галину і сам підійшов до неї на вулиці, по закінченню Богослужіння. Так вони і стали спілкуватися.

Петро теж овдовів, і приїхав в рідні краї, щоб провести тут старість. Про Галину він ніколи не забував, бо теж не зміг полюбити свою дружину так, як її. Довго колами Петро не ходив, сказав Галині, що якщо вже така справа, то треба сходитися, бо ж хочеться ще трохи побути щасливими.

І Галина дала згоду, от тільки у дітей забула дозволу спитати. А вони, виявляється, проти, щоб мама приводила когось додому.

– Заміж в 60? Ти жартуєш, мамо? – запитала донька.

– А що, в 60 вже життя закінчується? – каже Галина. – Помиляєтесь, діти, в житті як на довгій ниві, все може бути. А свого щастя я не прогавлю, навіть якщо ви і проти. Життя у мене одне, і воно тільки починається.

Олеся Біла.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.