fbpx
Життєві історії
В 45 років я купила собі путівку на море. Але мої рідні мене не зрозуміли – доньці квартиру треба, а я витратила гроші на відпочинок

За свої 45 років я ніколи я в чудеса особливо не вірила, мені жодного разу не діставалося нічого просто так. Крім нещодавнього випадку.

10 років тому я залишилася вдовою з 12-ти річною донькою на руках. Мама моя нічим особливо мені не допомагала, у мене ще молодший брат з сестрою були, вчилися обоє.

Ще коли чоловік був з нами, ми теж не шикували. Спочатку ми знімали квартиру, а потім наважилися взяти квартиру в кредит, але разом ми виплачували її недовго, коли не стало чоловіка, більшу частину боргу перед банком мені довелося погашати вже одній. А ще треба було ростити і вчити доньку Ольгу. Одягати не гірше, ніж подружки одягалися, утримували, поки дівчина вчилася в університеті.

Минулого року Ольга навчання закінчила, я думала легше стане, удвох будемо працювати. Але дочка розсудила по-іншому, сказала, що вона виходить заміж. Ольга захотіла, щоб я їй зробила шикарне весілля – з білою сукнею, фотосесією, машинами і гостями.

Жити зі мною молоді не захотіли, але квартирне питання у них залишалося відкритим. Тому я радила їм приберегти гроші на житло, ніж влаштовувати весілля.

На весілля, природно, грошей не було, майбутні свати мали накопичення, а мені довелося через бажання дочки кредит брати. Гаразд, думаю, у всьому тепер заощаджу, раз одна. Нехай буде весілля…

Торжество відбулося, молоді пішли на квартиру, почали збирати на перший внесок. А я практично сіла на хліб і макарони: тепер треба було платити кредити.

А потім сталося справжнє диво. Цей лотерейний квиток мені на касі супермаркету запропонували. Ніколи не купувала, в виграші не вірила. Сунула в сумку і забула. Перевірила тільки через кілька днів після тиражу. Очам не повірила. Пішла на балкон, постояла, потім чаю налила, посиділа, потім знову звіряти і дивитися стала.

Виграла я по нинішнім мірками може і невелику суму, але вистачало і на погашення весільного кредиту дочки. І навіть залишалося трохи. І я вирішила, що з’їжджу за кордон, відпочину. Що в житті бачила?

Рідним я про виграш не говорила ні слова, паспорт закордонний зробила, тур купила, тоді вже сказала.

– І ти мовчала? – образилася дочка. – Ти їдеш за кордон, а ми? А я? Ти не подумала, що я теж хочу в подорож?

– А на трьох не вистачить, – кажу, – та й потім, мені так прикро стало: я в боргах була, дочка не згадувала, що віддаю я за її гучне весілля. А тут відразу: а я?

Навіть моя мама мене не підтримала, мовляв, дітям жити ніде. Треба було їм на перший внесок віддати – дався тобі цей закордон, треба про дочку і майбутніх онуків думати.

Так, вперше за довгі роки я подумала про себе. Не маю права? Я теж з кредитом жила, а на морі останній раз була ще студенткою!

Я поїхала в свою подорож мрії. Мене ніхто не проводжав, ніхто не збирається зустрічати: образилися. Як же, мама думає тільки про себе, а треба було – про дочку.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page