fbpx
Життєві історії
Уже все село знало про це. Люди усіляке говорили. Сycіди навіть не віталися. Вони об’єднали в одне свої обійстя, обгородивши його. Разом обробляли город, поралися на господарстві. У неділю Єва пішла до сповіді в церкву. Коли її там побачив священик, її життя змінилося назавжди

Уже все село знало про це. Люди усіляке говорили. Сycіди навіть не віталися. Вони об’єднали в одне свої обійстя, обгородивши його. Разом обробляли город, поралися на господарстві. У неділю Єва пішла до сповіді в церкву. Коли її там побачив священик, її життя змінилося назавжди

Своєї матері Єва не пам’ятала. Її давно не стало. Батько Іван зостався один з маленькою донькою, адже нікого з рідних у них не було. Дехто радив віддати дівчинку у притулок, але Іван і слухати про таке не хотів: Єва – єдина рідна, його зіронька і надія. За матеріалами Наш ДЕНЬ

Щодня заходила до них їх сусідка Марія, вдова, яка виховувала 13-річного сина. І вечерю принесе, і малу Єву покупає, нагодує, на руках носила, коли вона плaкала. Дивлячись блакитними оченятами на Марію, Євочка промовила перше слово «мама».

Марія знітилася. Струмінь дивного відчуття пронизав кожну її клiтинку, а з Іванових очей горошинами покотилися сльози. «Ти чуєш, Маріє? Донька мамою тебе назвала. Тож будь нею». Він тепло глянув їй у вічі, чекаючи відповіді. «Ще встигнемо поговорити. Давай спершу повечеряємо», – мовила Марія, почервонівши.

Вона була на десять років старша за Івана. Та не тільки це насторожувало Марію. Вона не знала, як сприйме таку новину її син Степанко. Однак син мовив розсудив по-дорослому: «Ми й так уже давно сім’я. Правда, мамо?»

Вони об’єднали в одне свої обійстя, обгородивши його. Разом обробляли город, поралися на господарстві, виховували дітей з любов’ю і повагою ставилися один до одного. Щасливими іскорками світилися очі Марії: й не скажеш, що була старшою від чоловіка. Проте таким короткочасним було їх тихе сімейне щастя. Якось Іван напував коня, розчісував його густу гриву. На крик вибігла з хати пеpeлякана Марія. Викликала «швидку». Три доби лікарі боролися за життя Івана, але врятувати його не вдалося…

У неповних сорок Марія вдруге овдовіла. Степанко поступив у профтехучилище на будівльника. Там і гуртожиток дали, і харчуванням забезпечили, що було тепер для них важливо, адже на руках Марії була мала Єва.

Степан із стипендії купляв дівчинці якийсь подаруночок. Єва бігла ще здаля, коли він з’являвся на подвір’ї. Одного разу Степан привіз дівчинці ляльку. Єва, всівшись у нього на колінах, сказала: «Дякую, татку». Щось обірвалося Марії усередині, коли побачила збентеження сина. «Не зважай. Єва перед тим розглядала альбом з фотографіями свого тата. Запитувала, де він. Я сказала, що поїхав далеко. Мабуть, якусь схожість знайшла з тобою. Нічого, забуде…»

Але Єва і надалі кликала Степана татом. Усі вже звикли до цього і не звертали уваги.

Після закінчення училища Степан відслужив у війську і повернувся додому: змужнілим, підтягнутим, вродливим. Марія чекала, що приведе у дім невістку, але минав рік за роком, а Степан ніби не помічав дівчат. До клубу не ходив. З роботи – додому. Завжди щось майстрував, переробляв, оновлював. «Для Єви стараюся. Он, яка красуня підростає! Скоро старости в хату прийдуть», – казав.

Одного осіннього дня Марія збирала картоплю на городі, як несподівано знепритомніла. Зсилалася на втому, але наступного дня не могла звестися з ліжка.

Марія чахла на очах. Усі дні і довгі безсонні ночі не відходила від неї Єва. Ховала заплакані очі, не увляла, як буде жити без своєї доброї, лагідної мами.

Перед смepтю Марія попросил Єву залишити її наодинці зі Степаном. «Прошу тебе, синку, ніколи не залишай Єву. Насправді ви ж чужі, розумієш? І з ніким їй не буде так добре, як з тобою. А тобі – з нею…», – мовила ледь чутним голосом. Після поховання Степан усе частіше згадував слова матері, вникав у їх зміст, і тільки згодом збагнув – Марія просила його одружитися з Євою. Але хіба таке можливо? Адже був для неї і братом, і татом. А тепер чоловіком ще має бути? О, ні, він не зможе виконати мамине останнє прохання.

Степан поселився у своїй хаті і уже в ній став переставляти усе по-своєму. Єва не розуміла його. Чим завинила перед ним, що Степан став її уникати? Їй бракувало його голосу, веселого сміху, дружніх бесід. Чуть не зoмліла, коли одного разу, прийшовши з роботи, побачила, що він відгородився від неї.

Якось голова радгоспу, де Єва працювала бухгалтером, надав їй премію. Вона купила торт і пішла до Степана. Стала на порозі. Така красива, осяйна. «Відзначимо мою першу премію, Степанку?» – сказала. Її щоки запашіли рум’янцем.

Степан ніби закам’янів. Зачаровано дивився на Єву і не міг вимовити й слова. Він уже не сумнівався, що закохався у неї. Виходить, матір відчула це перед смepтю?

Напружена тиша повисла у повітрі. Виручила Єва. Переплітаючи слова із тягучими паузами, вона говорила про те, що може, це неправильно, осудливо, гріховно, але вона кохає його. І крім Степана їй ніхто не потрібен.

У неділю Єва пішла до сповіді. Священик, уважно вислухавши її, дав згоду на вінчання, адже вони із Степаном – чужі.

Так Степан, якого називала вона і братом, і татом, став її чоловіком. Тридцять років минуло відтоді. Степан із Євою виховали двох синів, тішаться чотирма онучками. Люди усіляке говорили, але вони упевнені, якщо у серці живе любов, треба набратися терпіння і переступити через людські пересуди, вміти зберегти свої почуття. Щоб вони не згасли з роками.

А ще Степан з Євою тепер точно знають: так уже закладено Господом, що материнське сepце ніколи не помиляється, благословляючи дитину на світлу долю…

Марія Маліцька м. Теребовля

Фото ілюстративне з вільних джерел