Оксана думала, що її чоловік, Богдан, хитріший за всіх. Він залишив їй не лише розбите серце, але й чужі борги, прицілився на її родову садибу на Поліссі і був переконаний, що вона це «проковтне». “Поплаче, як завжди, і змириться”, — мабуть, так він собі думав, складаючи валізи. Тільки він фатально помилився. Оксана дійсно плакала. Вона дозволила собі цей розкішний, гіркий вечір — єдиний. А потім, витерши сльози і взявши себе в руки, вона зустрілася зі своєю подругою, і історія почала свій новий, несподіваний поворот.
Оксана сиділа на просторій, світлій кухні їхньої квартири в центрі Києва, дивлячись у вікно. За склом, у золотавому світлі, що пробивалося крізь київські каштани, ранній жовтень здавався оманливо спокійним. Вісімнадцять років шлюбу з Богданом пролетіли, як один, довгий, але звичний день. Вісімнадцять років спільного життя, побудованого на компромісах та стабільності. І ось тепер ця стабільність вибухнула вранці, в неділю, за сніданком.
На столі, як завжди, стояла філіжанка міцної кави для неї і тарілка з улюбленими Богдановими сирниками.
— Я подаю на розлучення, — сказав Богдан.
Він не підвів очей. Його велика, сильна рука тримала виделку, методично розламуючи сирник. Жодної драми, жодної емоції. Це було оголошення про факт, ніби він говорив про зміну погоди чи підвищення цін на газ.
Оксана лише повільно моргнула, намагаючись знайти зв’язок між цим спокійним ранком, золотавим світлом за вікном і тими двома незворотними словами.
— Що? — вона тільки й змогла видавити, відчуваючи, як її горло стискається, наче холодною мотузкою.
Богдан, нарешті, відклав виделку.
— Оксано, ти чула. Я йду. До іншої. Таке буває, — він говорив, як ведучий якогось ток-шоу, що пояснює прописні істини. — А ти… є одна маленька справа. Поки що оплати мій кредит за “Тойоту”. Ну, не залишати ж мене зовсім без грошей на старті.
Оксана відчула не так образу, як глибоке, дике здивування. Це було настільки безглуздо, настільки відірвано від реальності їхніх стосунків, що на мить вона навіть подумала, що це якась невдала, запізніла першоквітнева жарт.
— При чому тут кредит? — повторила вона, голос її був глухим.
Богдан звів очі. Вони були сірими, майже безбарвними, і його звичка опускати куточки губ, коли він намагався маніпулювати чи викликати жалість, зараз дратувала до оскалу.
— Ту машину я брав для нас. Сімейний автомобіль. Я ж возив тебе на базар, на дачу, тебе ж возив на роботу, коли ти прихворіла. Це спільна покупка, Оксано.
Оксана дивилася на нього, і в її голові закрутився вир образ.
— Ти з глузду з’їхав? Я за кермо жодного разу не сідала!
— Так, але ти користувалася, — відрізав він, не дозволяючи їй перехопити ініціативу. — Слухай, залишилося всього нічого. Рік. Дванадцять платежів по двадцять тисяч гривень. Це для тебе невеликі гроші. Ти ж працюєш. А я поки що маю на новому місці… ну, ти зрозуміла. З Вікторією ми поки що облаштовуємось.
Він ледь не назвав її ім’я, але Оксана вловила цю затримку. Отже, з Вікторією Коваленко. З новою жінкою.
На кухню зайшов Тарас, їхній вісімнадцятирічний син, високий, як батько, з такою ж впертою поставою.
— Мамо, — Оксана підвела на нього очі, які вже починали пекти від стримуваних сліз. — Ти знав про це?
Тарас відвів погляд.
— Тато вчора сказав. Мам, ну, ви ж дорослі люди. Ви розберетеся.
У його голосі прозвучало не співчуття, а та сама батьківська інтонація — суміш роздратування та легкої, зверхньої переваги. Вона раптом з жахом побачила, як сильно син схожий на батька не лише зовнішністю, а й цими маленькими, егоїстичними жестами.
— І про кредит він тобі сказав?
Тарас знизав плечима, наливаючи собі сік.
— А що тут такого? Машиною ви обоє користувалися. До того ж, тато сказав, ти потягнеш. Він же обіцяв, що тобі половину квартири залишить.
— Я навіть на задньому сидінні рідко сиділа, Тарасе.
— Зате на дачу їздили, — майже дослівно повторив він батьків аргумент. — Тебе возили. У твоїх справах.
Оксана була вражена, з якою легкістю син повторював батьківські маніпуляції. Богдан уже провів свою “роз’яснювальну роботу”. Він не просто пішов, він підготував ґрунт, створивши навколо себе образ “жертви обставин” та “цивілізованого розлучення”.
Через два дні Богдан зібрав свої речі. Жодного крику, жодного скандалу. Він діяв методично, як робив усе у їхньому житті.
Заява на розлучення вже була подана. Він сухо повідомив, що перше засідання через місяць, і до того часу вони формально все ще чоловік і дружина.
— Без зайвої бюрократії, — сказав він, пакуючи спортивну сумку. — Речі забираю лише особисті. Меблі, техніку — все залишаю. Квартиру поділимо офіційно після розлучення, але я готовий викупити твою частку, коли стану на ноги.
Оксана сиділа на краєчку ліжка, спостерігаючи за цією жалюгідною виставою. Вісімнадцять років спільного життя вмістилися у дві валізи та одну спортивну сумку.
— А що, власне, ти хочеш ділити? — нарешті запитала вона.
— Ну, квартиру, заощадження, дачу…
— Дача — це спадок від моїх батьків. Після смерті мами, ти ж пам’ятаєш.
Богдан опустив валізу і подивився на неї з холодним розрахунком.
— У яку я вклав купу сил і грошей. Перебудував літню кухню, поставив новий паркан, завіз пісок для доріжок. Або ти платиш за кредит, і я не претендую на твою садибу. Або ми йдемо до суду, і я вимагаю половину її ринкової вартості через мої “невіддільні поліпшення”.
Він знав, куди бити. Садиба в селі Зіньки, де минуло її дитинство, була єдиним, що залишилося від батьків. Вона не могла її втратити.
— Реквізити для оплати ти маєш, — Богдан закрив валізу. — Двадцятого числа кожного місяця. Не підведи.
— А якщо я не платитиму? — запитала Оксана. У її голосі з’явилася сталева нотка, яка здивувала її саму.
Погляд Богдана став жорстким.
— Тоді при розподілі майна я вимагатиму врахувати цей кредит як наш спільний борг. А якщо ти зараз погодишся, я не претендуватиму на Зіньки. До речі, якщо банк не отримає гроші, колектори тобі подзвонять. Ти пам’ятаєш, як твої батьки мало не збожеволіли від їхніх дзвінків, коли тітка Галя вказала їхні контакти?
Це було підло. Оксана досі здригалася від спогадів про той хаос, коли телефон її стареньких батьків не змовкав. Вона не хотіла повторювати цього свавілля.
— Тату, ти їдеш? — Тарас зазирнув у кімнату.
— Так, синку. Ти заходь, якщо що. І маму не кидай, — Богдан кинув на Оксану удавано дбайливий погляд. — Їй зараз дуже нелегко.
Вони пішли разом. Батько та син. Чоловіки. А вона залишилася сама з квитанціями та глибоким, гірким здивуванням.
— Оксано, ти геть збожеволіла! Які двадцять тисяч гривень? — Галина, подруга зі шкільних років, енергійно постукувала нігтями по столу в маленькій кав’ярні “Сім’я”. — Хай сам платить! Зовсім знахабнів — свої халапайські викрутаси тут проводе! Це ж нахабство найвищого ґатунку!
Вони сиділи за чашкою еспресо. Дві жінки за сорок, з уже добре промальованими життєвими історіями на обличчях.
— Ти не розумієш, Галю… Тарас. Він і так повністю на боці батька. Якщо я почну війну, Богдан остаточно налаштує його проти мене. А дача… я не можу втратити Зіньки.
— І що? Тепер ти все життя будеш прогинатися під його шантаж?
— Не все життя. Рік. Поки що кредит не закриється. А за цей час, може, Богдан схаменеться. Вісімнадцять років не жарт. Я не вірю, що це можна просто перекреслити, — Оксана опустила очі, і Галина лише тяжко зітхнула.
— Рідна моя, ти себе чуєш? Він уже живе з іншою, а ти все сподіваєшся. А якщо він не повернеться? Якщо за рік знайде ще якийсь “спільний” борг? Чи вирішить, що половина твоєї зарплати має йти йому, “на утримання сина”, який уже повнолітній?
Оксана промовчала. Це питання вона ставила собі щоночі.
— Давай так, — Галина відставила чашку. — Ми не починаємо війну. Ми просто йдемо до юриста. Просто проконсультуватися. Щоб знати правову ціну його погроз.
— Навіщо? — Оксана нервово посміхнулася. — Якщо я почну збирати докази, це вже війна.
— А якщо ти не почнеш, це буде капітуляція. І вистачить цієї забитості! Вісімнадцять років ти під ним ходила, підлаштовувалась, терпіла. Досить! Потрібно, щоб у тебе з’явився План Б.
Юристом виявилася жінка з не менш рішучим характером, ніж Галина — Лариса Миколаївна. Молода, але з поглядом, яким стало зрозуміло: її рідко чим здивуєш.
— Отже, розлучення, кредит на машину і погроза відібрати спадщину, — Лариса Миколаївна швидко робила нотатки в товстому зошиті. — Кредит оформлено на чоловіка, машина у його власності. Залишилося виплачувати дванадцять місяців по двадцять тисяч гривень, так?
— Так, — підтвердила Оксана. — Я вже зробила перший платіж.
— І чому? — Юрист відкинулася на спинку крісла.
Це просте питання чомусь знову застало Оксану зненацька.
— Я… не знаю. Він погрожував судом за дачу. І колекторами. І я все ще сподіваюся, що він схаменеться. Це ж криза, хіба ні? Вісімнадцять років…
— Це маніпуляція та шахрайство, — відрізала Лариса Миколаївна, без жодного натяку на співчуття. Її тон був професійно-холодним, і саме це Оксані зараз було потрібно. — По-перше, якщо кредит оформлено на нього, і він користувався машиною, відповідальність несе він. По-друге, дача, отримана у спадок, не є спільно нажитим майном. Він може вимагати компенсацію лише за ті “невіддільні поліпшення”, які зможе підтвердити чеками та актами виконаних робіт. Або нехай доведе, що ви не вкладали своїх коштів у спільний побут.
— Це правда? — ледь чутно спитала Оксана.
— Абсолютна правда, — юрист кивнула. — На моєму досвіді, якщо чоловік іде до іншої, він іде. Шанси на повернення мінімальні. Особливо якщо він так безцеремонно намагається вирішити фінансові питання на свою користь.
— Розкажіть про ваше спільне майно. Квартира? Садиба? Заощадження?
Оксана почала перераховувати. Квартира — спільна, куплена в шлюбі. Дача (Зіньки) — спадщина. Заощадження — близько мільйона гривень на депозитному рахунку.
— Стоп, — Лариса Миколаївна підняла руку. — До цього вкладу чоловік має доступ?
— Так. Він на його ім’я. Але ми домовлялися, що це наша “подушка безпеки” на чорний день.
— Коли ви востаннє перевіряли баланс?
— Місяці три тому…
Юрист мовчки простягнула їй свій телефон.
— Перевірте зараз.
Оксана взяла телефон, ввела пароль від банківського додатка, і її рука затремтіла.
— Двадцять тисяч… Там був мільйон! — її голос зірвався на шепіт.
— Ось і відповідь на питання, чому він так наполягає, щоб ви сплачували його кредит, — тихо, але чітко сказала Лариса Миколаївна. — Він уже взяв усе. І навіть більше.
Оксана не знала, що в ній вибухнуло першим: образа, лють чи усвідомлення власної наївності. Вона сиділа на лаві біля офісу юриста і намагалася дихати. Галина, яка примчала на перший дзвінок, стискала її руку, не кажучи ні слова.
— Як він міг? Мільйон… Це ж наші гроші!
— Підлість, — підтвердила Галина. — Звичайна чоловіча підлість. Він не просто пішов, він тебе пограбував і ще й намагався повісити на тебе свій борг.
— І вимагає з мене гроші на машину! Після того, як забрав наші заощадження!
Галина раптом хитро примружилася:
— Знаєш, а я тут дещо з’ясувала про твого Богдана. Пам’ятаєш Олега з нашого будинку? Його дружина працює в автосалоні на Окружній дорозі. Олег мені й розповів. Твій Богдан там два тижні тому купував нову машину.
— Що? Ти впевнена?
— Більше ніж. Олег навіть фото мені надіслав. Богдан там стоїть, задоволений, обіймає якусь білявку — це, мабуть, його Вікторія — і підписує папери. Кросовер, Оксано. Представницького класу. Чорний, шкіряний салон.
Оксана відчула, як очі її розширюються від гніву, що підступав.
— Стій. Я попросила Олега перевірити документи. Вони ж ще в шлюбі, він не міг збожеволіти, щоб купувати дорогу річ і ділитися нею потім з тобою при розлученні. Так ось, машина оформлена на ту саму Вікторію Коваленко. А твій благовірний внесений до страховки як страхувальник — тобто той, хто платить за ОСЦПВ. Розумієш?
Оксана лише похитала головою, чіпляючись за останню соломинку невіри.
— Оксано, годі! — Галина роздратовано махнула рукою. — Богдан Романов купує за ваш спільний мільйон дорогий кросовер для своєї коханки Вікторії Коваленко. При цьому живе в неї, а тобі залишає кредит за стару “Тойоту”. Все сходиться, чи не так?
Оксана мовчала, перетравлюючи інформацію. Нова машина. Для нової жінки. Втричі дорожча за ту, яку він колись купував для їхньої родини.
— Отже, Лариса Миколаївна, — сказала Оксана, повертаючись до юриста. — Ми йдемо до суду.
Підготовка до боротьби
Лариса Миколаївна виявилася справжнім бульдозером. За тиждень на столі лежав цілий стос паперів — виписки з банку з докладним розписом зняття грошей, копії якихось заяв, офіційні документи з печатками.
— Ось, дивіться, — Лариса Миколаївна посунула до Оксани один із паперів. — Знаєте, що це?
Оксана пробігла очима по рядках і підняла розгублений погляд.
— Заявка на іпотеку?
— Ні, це заявка на оформлення застави частини вашої квартири, — юрист постукала пальцем по підпису внизу. — Богдан Олександрович своєю персоною. Намагався закласти частину спільної квартири, нібито на “ремонт даху” в Зіньках, уявляєте?
— Як він міг? — Оксана ледь могла говорити. — Без мене ж не можна.
— Тому і не вийшло, — кивнула юрист. — Банк вимагав вашої нотаріальної згоди, а він не зміг її надати. Але спроба була! І, судячи з дат, він готував ґрунт задовго до розмов про розлучення. У серпні він уже планував, як вас виселить або залишить з іпотечним боргом.
— Господи… — Оксана відчула, як усередині щось обривається. Це була не любов, це була остання ілюзія, що колись вони були справжньою сім’єю, а не просто вигідним партнерством для Богдана.
— І що тепер?
Лариса Миколаївна випросталася на стільці і подивилася Оксані прямо в очі.
— Тепер ми йдемо до суду. З конкретною вимогою: визнати його дії нечесними, вас від сплати кредиту звільнити, гроші, які він забрав, повернути, а на автомобіль Вікторії накласти арешт як на майно, придбане за спільні кошти.
— Думаєте, вийде?
— Упевнена, — Лариса Миколаївна трохи посміхнулася. — У нас залізобетонні докази, що він діяв за вашою спиною, використав спільні гроші на особисті цілі, а потім ще й намагався обдурити вас із цим кредитом. Ви виграєте.
Син Тарас прийшов увечері, коли Оксана збирала фінальний пакет документів для суду. Він рідко бував удома — навчання в університеті, підробіток і, звичайно, багато часу проводив із батьком.
— Мамо, що ти робиш? — у його голосі звучало роздратування.
— Готуюся до суду, Тарасе, — вона навіть не підвела голови, перераховуючи папери.
— До якого суду? Тато ж сказав, ви цивілізовано розійдетеся, без цих скандалів!
Оксана повільно випросталась і подивилася на сина. Уперше за вісімнадцять років вона відчула себе не матір’ю, яка виправдовується, а сильною, рішучою жінкою.
— Твій батько вкрав наші загальні заощадження, щоби купити дорогу машину своїй новій жінці. А потім вирішив, що я маю оплачувати його кредит за стару “Тойоту”.
— Та годі, мам! — Тарас закотив очі. — Тато сказав, ви домовилися поділити накопичення. Він узяв свою частину, щоб “стати на ноги”.
— Ось виписка, — вона простягла йому аркуш паперу. — Дев’ятсот вісімдесят тисяч гривень зникли за один день. Прямим переказом в автосалон на Окружній. І ось, — вона показала другий документ, — спроба закласти нашу квартиру. Нібито на ремонт даху. Документи датовані ще серпнем. Він готувався до відходу заздалегідь, Тарасе.
Син узяв папери. Його обличчя ставало все похмурішим, у міру того, як він читав.
— Не може бути… Він не такий.
— Може. І ще як може. Твій батько брехав. І тобі також.
— Але тато казав… — Тарас був збентежений.
— Що саме казав твій тато?
— Що ти завжди все перебільшуєш і ускладнюєш. Що у вас нормальне, цивілізоване розлучення, без бруду. І що з кредитом ти сама погодилася, бо машиною користувалася вся родина, — Тарас говорив упевнено, але в його голосі прослизали батьківські фразочки, мов завчений текст.
— А про чорний кросовер для Вікторії Коваленко він тобі казав? Той, який купив два тижні тому?
Син завмер, розгубленість відбилася на його обличчі. На мить він став схожий на того маленького хлопчика, якого вона колись забирала з дитячого садка — такий же вразливий і втрачений.
— Яку ще машину? Ні… він казав, що винаймає кімнату з якимось товаришем. Що грошей не вистачає… — Тарас затнувся, наче щось згадуючи. — Хоча, стривай. Він днями згадав, що приятель дав йому поїздити своєю новою машиною…
Оксана побачила, як на обличчі сина проступає усвідомлення. Гірке, холодне, доросле. Він насупився. Він уперше побачив свого батька таким, яким він був насправді: маніпулятором і брехуном.
Суд відбувся за два місяці. Богдан прийшов упевнений, з адвокатом — літнім чоловіком із гидливим виразом обличчя. Він кинув на Оксану поблажливий погляд: мовляв, що ти можеш?
Але коли Лариса Миколаївна почала надавати докази, його самовпевненість стала танути. Суд ішов своєю чергою, Лариса Миколаївна методично надавала докази: виписки банківських операцій, що показують прямий переказ коштів від Богдана до автосалону, фотографії з автосалону, де Богдан стояв поряд із Вікторією під час оформлення документів, свідчення менеджера, який підтвердив факт оплати.
— Ваша честь, — говорила Лариса Миколаївна впевненим, професійним тоном, — перед нами типовий випадок недобросовісної поведінки під час розірвання шлюбу, що межує зі шахрайством. Громадянин Богдан Романов без відома дружини використав загальні заощадження, щоб придбати дороге майно третій особі. При цьому він намагався маніпулювати позивачкою, покладаючи на неї зобов’язання щодо кредиту за свій старий автомобіль, який вже був частково викуплений спільними коштами.
Богдан щось палко шепотів своєму адвокатові. Але той, вислухавши, лише хитав головою, розуміючи, що ситуація була безнадійною.
— Ми просимо суд, — продовжувала Лариса Миколаївна, — накласти арешт на автомобіль, придбаний на спільні кошти, звільнити мою довірительку від виплат за кредитом та зобов’язати відповідача повернути незаконно вилучені дев’ятсот вісімдесят тисяч гривень. Також просимо закріпити дачну ділянку в Зіньках як особисту власність позивачки, що не підлягає поділу під час розлучення.
У залі суду серед небагатьох глядачів сидів Тарас. Його погляд, спрямований на батька, був важким, наповненим розчаруванням — так дивляться на людину, яку знали все життя, але раптово перестали впізнавати. У цей момент його дитинство остаточно закінчилося.
Тиждень очікування тягнувся нескінченно, але результат виправдав усі надії. Суд став на бік Оксани: машину заарештували, від кредиту звільнили, гроші ухвалили повернути, а дачу визнали її особистою власністю.
Виходячи із будівлі суду, вони помітили Богдана біля колони. Він стояв, нервово постукуючи телефоном по долоні, і його погляд, який упіймала Оксана, був сумішшю злості, розгубленості та відвертої ненависті — він до останнього не вірив, що його “стовідсотковий план” може провалитися.
— Що? Задоволена? — кинув він, проходячи повз них, його обличчя було перекошене. — Вікторія мене тепер зі світу зживе без машини і без грошей!
Оксана могла б сказати багато. Про підлість. Про зраду. Про те, як він намагався налаштувати проти неї їхнього сина. Але вона лише знизала плечима, на її обличчі з’явилася холодна, спокійна посмішка.
— Це твої проблеми, Богдане. Вже не мої.
І вперше за довгий час вона справді так вважала. Вона була вільна. Від кредиту. Від маніпуляцій. Від страху.
Увечері Тарас повернувся додому. Не до батька, де ночував останнім часом, а додому. Оксана сиділа на кухні, розбираючи старі фотографії — треба було починати нове життя, а отже, позбавлятися минулого.
— Мамо, — він зам’явся у дверях. — Можна з тобою поговорити?
— Звісно. Сідай.
Він сів навпроти. Високий, гарний, але зараз у його очах вона бачила щось своє — впертий блиск, який завжди з’являвся в неї самої, коли доводилося боротися.
— Чому ти одразу не сказала мені про гроші? Про те, що він… вкрав?
Оксана зітхнула:
— А ти повірив би? Ти ж сам казав — дорослі люди самі розберуться. Ти був на його боці, Тарасе. Це було зручно.
— Я помилявся, — він відвів погляд, уперше визнаючи свою провину. — Тато… він уміє переконувати. Він говорив про “цивілізоване розлучення”, про “спільну відповідальність”.
— А насправді?
— А насправді він брехав. Мені. Тобі. І, мабуть, Вікторії також. Знаєш, я бачив, як він реагував у суді. Він був не ображеним чоловіком, а спійманим злодієм. Я більше не можу жити з ним.
Тарас раптом підвівся і підійшов до Оксани. Обійняв її — вперше за багато місяців. Це було незграбно, але тепло.
— Ти в мене сильна, мамо. Вибач, що не бачив очевидного. Я залишаюся тут.
Оксана притулилася щокою до його плеча. І раптом зрозуміла, що більше не відчуває тієї тяжкості, яка тиснула на неї всі ці місяці. Вона отримала не лише гроші та садибу. Вона повернула свого сина і свою гідність.
Вона була вільна. Від кредиту. Від маніпуляцій. Від страху втратити сина.
Вільна розпочати все спочатку.
Через півроку
Через півроку Оксана сиділа в тому ж кафе з Галиною. Весна була в розпалі, і життя Оксани цвіло разом із нею.
— Уявляєш, Вікторія від нього пішла, — сказала Галина, помішуючи каву. — Щойно машину заарештували і грошей не стало. Знайшла когось багатшого.
— Звідки знаєш?
— Київ маленький, Оксано. Чутки швидко розходяться. Але він тепер сам про це розповідає. Каже, що “його кинули на кошти”, і що “всі жінки — меркантильні”.
Оксана знизала плечима:
— Мене це вже не стосується. Навіть нецікаво.
— А що з квартирою?
— Ми вирішили питання швидко. Він офіційно відмовився від своєї частки — зрозумів, що інакше доведеться виплачувати мені повністю суму, зняту з депозиту, і судові витрати. Тепер квартира повністю моя. Ми з Тарасом тут живемо. Він нарешті бачить мене не лише як “маму”, а як людину, яка змогла постояти за себе.
Галина хмикнула, хитаючи головою:
— Ну, треба ж. А робив із себе такого солідного бізнесмена. А виявився звичайним, дрібним шахраєм.
— Звичайним. Але він навчив мене одній важливій речі: якщо хтось намагається тебе зламати, то треба ставати не м’якшою, а твердішою. Як броня. — Оксана посміхнулася. — Як ти казала, План Б спрацював.
Вона відпила кави. На її обличчі не було смутку чи злості. Була лише спокійна, впевнена сила. Вона виграла не просто суд. Вона виграла своє нове життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
