Дорога з Італії завжди здавалася Ользі довшою, ніж вона була насправді. Можливо, тому, що кожен кілометр наближав її до миті, про яку вона мріяла всі одинадцять місяців важкої праці. Вона уявляла, як відчинить хвіртку, як запахне рідним димом, як онуки з криками вибіжать назустріч, а сини нарешті відкладуть свої справи, щоб просто посидіти з нею на кухні.
Цього року автобус був переповнений такими ж жінками, як і вона. Втомлені очі, сумки, напхані до неможливості, і розмови про одне й те саме: скільки коштує розмитнення, що передали дітям і як хочеться нарешті виспатися у своєму ліжку. Ольга дивилася у вікно на засніжені польські поля, потім на перші українські блокпости, і в грудях у неї щось солодко щеміло. У сумках лежали теплі светри для синів, якісь неймовірні іграшки для онуків, італійські солодощі у блискучих обгортках і, звісно, головне — конверт, захований глибоко в підкладці куртки. Її «річний звіт» перед дітьми.
Проте за цією радістю ховалася тінь. Ольга відчувала її вже кілька місяців, відколи розмови з синами по телефону стали коротшими й… дорожчими, але не в сенсі грошей.
Коли таксі нарешті зупинилося біля її хати, Ольга кілька хвилин просто стояла біля воріт. Дім виглядав чудово. Вона особисто вибирала колір металочерепиці через відеозв’язок, висилала гроші на утеплення стін, на нові вікна. Це була її гордість. Старший син, Михайло, жив тут із сім’єю. Це було логічно: хата батьківська, велика, треба, щоб хтось доглядав.
Ольга важко зітхнула, підняла дві великі сумки й рушила до дверей. Вона не стала дзвонити, хотіла зробити сюрприз. Відчинила двері — у коридорі було тепло й пахло чимось смачним.
— Є хто вдома? — гукнула вона, намагаючись надати голосу бадьорості.
З кімнати вийшла невістка, Наталя. Вона тримала в руках телефон і виглядала здивованою. — О, мамо, це ви? Ми думали, ви завтра будете. Михайло казав, що автобус затримується.
Наталя не кинулася обіймати, не забрала сумку. Вона просто стояла, ніби до неї прийшов перевіряльник із газової служби. — Проходьте, — нарешті додала вона. — Михайло в гаражі, зараз прийде.
Ольга роздяглася, пройшла на кухню. На столі стояла порожня чашка, якісь крихти. — Наталочко, я з дороги… Може, чаю? — тихо запитала Ольга, відчуваючи, як ноги гудуть від утоми.
— Та пийте, звісно. Там чайник теплий. Я просто зараз трохи зайнята, маю онуку на танці зібрати, — невістка швидко вийшла з кухні.
Ольга сіла на табурет. На той самий табурет, який вона пам’ятала ще з молодості, хоча кухня тепер була новою, дорогою, з італійською плиткою, на яку вона заробляла два роки. Вона сиділа в оточенні речей, які купила сама, але почувалася так, ніби зайшла в гості до малознайомих людей без запрошення.
Увечері прийшов Михайло. Він поцілував матір у щоку, але погляд його був невпевненим. Розмова не клеїлася. Ольга діставала подарунки, розкладала їх на дивані, а син лише кивав: «Дякую, мам, гарно».
А потім почалося те, чого вона боялася найбільше. — Мам, — почав Михайло, крутячи в руках нове портмоне, яке вона йому привезла. — Ми з Наталею говорили… Ти от молодшому, Сергієві, квартиру купила в місті. Квартира нова, автономне опалення, район елітний. А ми тут у селі. Хата хоч і велика, але стара. Фундамент тріщить, господарські будівлі треба переробляти. Це якось не зовсім чесно виходить.
Ольга завмерла з пачкою кави в руках. — Сину, але ж я цю хату повністю оновила. Тут же все нове — від сантехніки до даху. Я ж хотіла, щоб у вас було де жити спокійно. А Сергію… ну він же в місті працює, йому десь треба було прихиститися.
— Ну так, — буркнув Михайло. — Йому квартира в новобудові, яка тільки дорожчає, а мені — вічний ремонт у селі. Всі кажуть, що ти його більше любиш.
Ольга нічого не відповіла. Вона згадала, як п’ять років тому Сергій дзвонив їй в Італію і мало не плакав у слухавку: «Мамо, це несправедливо! Михайлові лишився дім, а я на зйомних кутках тиняюся. Якщо ти мені не допоможеш із квартирою, то яка ти мати?».
Вона тоді повірила. Повірила, що це справді несправедливо. І вона підписалася на ще одну каторгу. П’ять років вона працювала без вихідних. Вона доглядала за літньою синьйорою, яка вже нікого не впізнавала і могла посеред ночі почати кричати. Ольга спала на розкладучці в її кімнаті, їла найдешевші продукти, відмовляла собі в ліках, коли боліли суглоби. Все — заради квартири для молодшого. Щоб було «чесно».
Наступного ранку Ольга вирішила подзвонити Сергієві. — Синку, я вже вдома. Приїхала на свята. Може, я до вас сьогодні заїду? Так хочеться на вашу квартиру подивитися, онуків обійняти. Я ж її тільки на фото бачила.
— Ой, мам, — голос Сергія в слухавці був бадьорим, але якимсь далеким. — Слухай, ми тут з друзями якраз зібралися в гори на лижі. Квитки вже купили, готель забронювали. Розумієш, цілий рік працювали, хочеться відпочити. Давай десь після Різдва, ближче до Водохреща побачимося? Ти ж довго будеш?
— До середини січня… — прошепотіла Ольга.
— Ну от і добре! Ми повернемося і заїдеш. А зараз вибач, маю бігти, машина вже чекає. Цілую!
У слухавці пішли короткі гудки. Ольга стояла посеред кухні, тримаючи телефон біля вуха. Вона згадала, як минулого року надсилала гроші на «облаштування кухні» в тій самій квартирі. Сергій тоді казав, що їм бракує саме тієї суми, яку вона відкладала собі на лікування зубів. Вона віддала. Бо ж «дітям треба».
Тепер діти поїхали в гори. А вона залишилася в хаті, де невістка навіть не запитала, чи не хоче вона їсти після двох діб у дорозі.
Різдво наближалося. У селі пахло морозом і очікуванням дива. У хаті Михайла було чисто, Наталя прибирала, готувала якісь складні салати, але все це робилося з таким виглядом, ніби Ольга була зайвим меблевим елементом.
— Ви, мамо, якщо хочете, можете телевізор подивитися у своїй кімнаті, — сказала Наталя ввечері перед Святвечором. — У нас завтра гості будуть, куми прийдуть, друзі. Нам треба буде трохи простору.
Ольга зрозуміла натяк. Вона не була частиною їхнього «простору». Вона була лише джерелом грошей, яке тепер, коли воно фізично присутнє в хаті, тільки заважає.
Вона пішла в магазин. Купила звичайні овочі, борошно, олію. Вона не хотіла їсти ті дорогі салати, які готувала невістка за її ж гроші. Вона хотіла того, що пам’ятала з дитинства.
Увечері, коли сім’я Михайла зачинилася у вітальні перед телевізором, Ольга залишилася на кухні. Вона зварила борщ. Справжній, густий, український борщ. Вона наліпила вареників із капустою, акуратно складаючи їх на дошку. Її руки, покручені артритом від постійного миття підлог в Італії, слухалися важко, але вона старалася.
Коли все було готово, вона накрила стіл. — Михайле, Наталочко, йдіть вечеряти! Я борщу зварила, вареників… Свіженьке все! — гукнула вона.
— Ой, мамо, ми не хочемо, — почулося з кімнати. — Ми замовили піцу, діти захотіли. І взагалі, ми вже поїли фруктів. Їжте самі.
Ольга сіла за стіл. Налила собі борщу. Пара піднімалася над тарілкою, лоскочучи ніздрі. Вона взяла ложку, але в горлі стояв такий клубок, що ковтнути було неможливо.
Перша сльоза впала прямо в червону рідину. Потім друга. Вона не витирала їх. Вона просто дивилася на свої руки — старі, зморені руки заробітчанки.
«Що я зробила не так? — думала вона. — Де я помилилася? Я дала їм усе. Я дала їм старт, дала дах над головою, дала освіту. Я навіть між ними намагалася все розділити порівну, щоб ніхто не образився…»
І тут вона зрозуміла. Вона дала їм стіни. Вона дала їм бетон і цеглу. Вона дала їм папірці з цифрами. Але вона не змогла дати їм розуміння того, якою ціною це все дісталося. Бо кожного разу, коли вона дзвонила з Італії і вони питали «як ти?», вона відповідала: «Все добре, дітки, працюю помаленьку. Головне, щоб у вас усе було».
Вона сама привчила їх до того, що вона — не людина з почуттями та болем, а функція. Безперебійний механізм для постачання добробуту.
Вночі Ольга не спала. Вона дивилася на місячне світло, що падало на нові шпалери в її кімнаті. Вона згадувала ту Ольгу, яка двадцять років тому вперше сідала в автобус до Неаполя. Тоді в неї не було нічого, крім надії та любові до малих синів. Вона пам’ятала, як вони плакали, тримаючи її за спідницю, як обіцяли чекати.
Тоді, в бідності, вони були сім’єю. Тепер, у багатстві, вони стали сусідами, які рахують чужі частки спадщини.
«Може, не треба було купувати ту квартиру? — промайнула думка. — Може, треба було приїхати п’ять років тому, коли ще були сили, і просто бути поруч? Може, вареники, зліплені разом, дорожчі за італійську плитку?»
Вона встала, підійшла до сумки й дістала конверт із грошима, які привезла цього разу. Це була велика сума. Михайло чекав на неї, щоб купити новий котел. Сергій натякав, що хоче поміняти машину.
Ольга покрутила конверт у руках. Потім пішла на кухню, розпалила плиту і поставила чайник. Вона дістала свою італійську каву, аромат якої завжди нагадував їй про самотні ранки в Неаполі.
Вранці, коли Михайло вийшов на кухню, він побачив матір, яка вже була зібрана. Вона сиділа в пальті, а поруч стояла невелика валіза.
— Мам? Ти куди? Ще ж Різдво попереду, — здивувався він.
— Я поїду, синку. Поїду до своєї сестри в іншу область. Ми давно не бачилися, вона теж сама залишилася. Хочу з нею свята провести.
— А як же котел? — вихопилося у Михайла. — Ти ж казала…
Ольга подивилася на сина. Вперше за багато років вона дивилася не як мати, яка хоче догодити, а як жінка, яка прокинулася. — Гроші в конверті на столі. Я розділила їх порівну між тобою і Сергієм. Це останнє, що я даю вам просто так. Наступного разу, якщо я приїду, я хочу приїхати в дім, де мене чекає чай, а не прохання про нову кришу.
Михайло опустив очі. Йому стало ніяково, але він не знайшов слів, щоб зупинити її.
Ольга вийшла за хвіртку. Сніг хрустів під ногами. Вона знала, що в сестри її чекає стара хата, де, можливо, теж буде не все ідеально. Але вона також знала, що більше не дозволить стінам закривати від неї людей.
Вона дала дітям усе. Тепер вона мала дати щось собі — право бути просто людиною. Людиною, якій болить, яка втомлюється, і яка понад усе на світі хоче не вдячності у валюті, а простого питання: «Мамо, як ти доїхала?».
Дорога знову стелилася перед нею. Але цього разу Ольга їхала не як заробітчанка, а як вільна жінка. І в цьому було її маленьке різдвяне диво, яке вона нарешті зробила сама для себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
