— Я за своє життя бачив чимало зухвалих персонажів, але це вже якийсь абсолютний рекорд, Настю. Твої родичі просто перейшли всі можливі межі. Вони — справжні чемпіони з безпардонності, — Андрій нервово усміхнувся, міцніше стискаючи кермо автомобіля, хоча вони вже давно припаркувалися біля свого будинку.

Він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись. Настя мовчала, опустивши очі. Вона знала цей тон чоловіка — тон людини, чиє терпіння вичерпалося до останньої краплі.

— Я, звісно, розумію, що ми живемо в достатку, що нам пощастило більше, ніж іншим, — продовжував Андрій, виходячи з машини. — Але це не дає їм права поводитися так, ніби мій гаманець — це їхня спільна каса.

Вони піднялися до своєї квартири — просторої, залитої м’яким вечірнім світлом, де кожен куточок дихав затишком і працею, яку вони вклали в це помешкання. Андрій пройшов на кухню, налив собі води і жадібно зробив кілька ковтків.

— Те, що мені сьогодні сказала твоя сестра… Те, про що вона «попросила»… Настю, це не прохання. Це справжнє свавілля. Вона озвучує такі речі з таким спокоєм, ніби я їй винен за фактом свого існування. Це просто гора нахабства і тотальна неповага. І до мене, і до тебе.

— Андрію, ну чого ти так розходився? — Настя ніяково підійшла до нього, намагаючись пом’якшити ситуацію. — Так, Олена буває різкою, вона специфічна людина, я згодна. Але вона ж не зі зла… Просто вона бачить, що в нас є можливості, і своєю логікою вирішила: якщо в людей є ресурс, то їм не важко поділитися з ріднею.

— Поділитися? — Андрій ледве стримував лють, його голос став тихим і небезпечним. — Дати величезну суму, яка дорівнює вартості непоганої нерухомості, людині, яка вже два роки не може повернути мені борг за весільну подорож? Ти серйозно?

— Але ж у неї малий народився, — тихо мовила Настя, сідаючи на край стільця. — Їм тісно в тій старій квартирі, де навіть візок поставити нікуди. Вона хоче розширитися, а на перший внесок у них ні копійки немає… По-людськи я її розумію, вона ж сестра.

Андрій завмер, пильно дивлячись на дружину. — Настю, ти зараз що, намагаєшся знайти їй виправдання? Ти на чиєму боці в цій історії?

— На твоєму, коханий, звісно, на твоєму… — вона підвелася і підійшла до вікна, дивлячись на вогні вечірнього району. — Але Олену теж можна зрозуміти. Вони там у трьох на тридцяти квадратах. Постійні сварки, дитина плаче, чоловік її вічно незадоволений. Вони ж там просто з’їдять одне одного. Вона рідна мені людина, і мені боляче на це дивитися.

— Настю, коли ми створювали нашу сім’ю, ми не домовлялися про те, що я стану довічним спонсором твого роду. Твоя сестра і її чоловік, який, здається, взагалі забув, як виглядає повний робочий день, перейшли межу. Вони вирішили, що ми — їхній соціальний ліфт. У мене просто бракує слів.

— Можливо, ми могли б бодай частину… як підтримку? — з надією запитала дружина.

— Підтримку? — Андрій іронічно хмикнув. — Нехай її чоловік знайде нормальну роботу, а не перебивається випадковими підробітками раз на місяць. Зараз є програми, іпотеки, кредити для молодих сімей. Просто треба мати офіційний дохід і бажання працювати. Навіть дитині зрозуміло, що з їхнім ставленням до життя жоден банк не довірить їм навіть гривні.

Він обвів поглядом вітальню. — Ви так спокійно про це міркуєте, ніби гроші в мене на підвіконні в горщиках ростуть. Все це — результат того, що я працюю по дванадцять годин на добу, без вихідних і відпусток. Чому твоя рідня вважає, що моя праця — це їхній прибуток?

Настя ще кілька разів намагалася обережно повернути розмову до теми допомоги, але Андрій був непохитним. Він бачив ситуацію наскрізь: це не була допомога в біді, це була спроба за чужий рахунок купити комфорт, на який самі вони не хотіли заробляти.

Проте Олена, сестра Насті, не звикла відступати. Вона вчепилася в ідею отримати ці гроші, як запеклий мисливець. Вона не розуміла слова «ні», сприймаючи відмову як особисту образу. Весь наступний вечір вона провела вдома у матері, плачучи та розповідаючи, який Андрій черствий і жадібний. Мовляв, як можна жити в розкоші, коли рідна племінниця тулиться по кутках?

Наступного дня Олена випустила на арену «важку артилерію» — свою матір. Ганна Петрівна з’явилася в офісі Андрія без попередження, оминувши секретарку з виглядом людини, яка має повне право на будь-які двері.

— Ну що, зятю… Не сподівалася я від тебе такої холодності, — Ганна Петрівна сідала на диван у його кабінеті, не чекаючи запрошення.

— Не сподівалися чого саме? — Андрій навіть не відірвався від монітора, продовжуючи переглядати звіти.

— Що ти так легко відмовиш моїй дівчинці. Рідній сестрі твоєї дружини, — вона зітхнула, розглядаючи стильний інтер’єр офісу.

— А ви вважаєте, що я мав просто виписати чек на суму, яка збиралася роками, лише тому, що Олена так захотіла? — Андрій нарешті відклав справи і зняв окуляри. — Це величезні кошти. Навіть для нашого міста це сума, за яку люди працюють півжиття.

— Але ж у тебе вони є! Ми ж бачимо, як ви живете, на якій машині ти їздиш… Це ж цілий статок на колесах! — Ганна Петрівна перейшла на повчальний тон. — Може, варто бути трохи скромнішим? Продай авто, візьми щось простіше, як усі нормальні люди їздять. І гроші відразу з’являться, і заздрості менше буде. Навіщо тобі цей пафос, коли в родині така скрута?

Андрій відчув, як усередині все закипає. — Ви зараз серйозно? Ви пропонуєте мені продати моє майно, яке я купив за власні зароблені гроші, щоб проспонсорувати лінь вашого зятя і хотілки вашої доньки? Я не дійна корова, Ганно Петрівно. Я — людина, яка забезпечує свою дружину і свій дім. Крапка.

Теща змінила тактику. Її обличчя стало жорстким. — Якщо ти не допоможеш Олені, я зроблю так, що Настя від тебе піде. Я знаю свою доньку, вона мене послухає.

— Ви мені погрожуєте? — Андрій ледь не засміявся від абсурдності ситуації.

— Я просто попереджаю. Я розсварю вас так, що ти й не помітиш, як залишишся в цьому офісі зовсім один. Придумаю щось про твої походеньки, або ще що… Олена мені допоможе, вона знає, як правильно піднести інформацію.

Андрій мовчки натиснув кнопку на телефоні, що лежав на столі. — Ганно Петрівно, ви знаєте, що в сучасному бізнесі безпека — це головне? У мене в кабінеті ведеться запис. Кожне ваше слово про шантаж і наклеп уже збережено. Бажаєте послухати?

Він увімкнув гучний зв’язок, і з динаміків почувся її власний голос, що обіцяє розвалити сім’ю. Теща зблідла, її губи затремтіли від люті. — Ах ти ж… Розумний занадто? Ну-ну, не розслабляйся. Ми це так не залишимо.

Вона вилетіла з кабінету, гримнувши дверима.

Увечері, під час вечері, Андрій розповів Насті про візит її матері. — Твоя мама приходила сьогодні. Вимагала продати машину, а потім почала погрожувати, що розлучить нас, якщо я не дам грошей.

Настя ледь не впустила виделку. — Що? Мама? Вона справді таке сказала?

Андрій просто дав їй прослухати запис. Настя слухала мовчки, її обличчя ставало дедалі блідішим. Вона знала, що її родина буває складною, але щоб настільки… — Я не вірю власним вухам… Андрію, вибач мені за них. Я завтра ж з нею поговорю.

Проте наступного ранку розмови не відбулося. Коли Андрій виходив з будинку, біля під’їзду на нього чекав Антон — чоловік Олени. Виглядав він пригніченим і розгубленим.

— Дай вгадаю, — зітхнув Андрій, відчиняючи дверцята авто. — Ти теж прийшов за грошима?

— Андрію, послухай… Мені самому ніяково, правда, — Антон переминався з ноги на ногу. — Олена мене відправила… Вона сказала, що якщо ти не допоможеш по-хорошому, то вона через свою подругу, яка працює в певних органах, влаштує тобі такі перевірки, що ти не розплатишся. Мовляв, вона знає якісь нюанси твого бізнесу, якісь оптимізації податків…

Андрій зупинився. Це вже було серйозно. — Антон, ти зараз розумієш, що ти кажеш? Це кримінальна стаття. Ви вирішили зайнятися здирництвом?

— Вона каже, що ти на штрафах втратиш у п’ять разів більше, ніж ми просимо, — швидко випалив Антон і відійшов на крок назад, ніби боячись удару. — Олена налаштована дуже серйозно. Вона назвала фірми, суми… Я не знаю, звідки в неї це, може, Настя колись щось бовкнула…

Андрій відчув, як холод пробіг по спині. У будь-якому бізнесі, навіть найпрозорішому, можна знайти за що зачепитися, якщо поставити таку мету. А він справді використовував певні схеми, які були на межі закону, як і більшість підприємців у країні.

— Добре. Передай їй, що завтра ввечері все буде, — коротко кинув Андрій і сів у машину.

Він відразу зателефонував Насті. Його голос тремтів від обурення. Він розповів про шантаж через податкову. Настя була в розпачі. — Мамо, якщо ти негайно не зупиниш Олену, — кричала вона в слухавку матері через кілька хвилин, — вважай, що в тебе більше немає доньки!

— Не зупиню! — відрізала Ганна Петрівна. — Твій чоловік — егоїст. Пошкодував рідні дещицю. Тепер нехай платить за свою жадібність. А я ще подумаю, чи не попросити нам більше за мовчання.

Настя приїхала до Андрія в офіс у сльозах. — Вони зовсім з’їхали з глузду. Я з ними більше не хочу мати нічого спільного. Що ми будемо робити?

Андрій несподівано спокійно посміхнувся. — Знаєш, я весь ранок думав. У мене є план. Можливо, він коштуватиме мені дорого, але воно того варте.

Наступного дня зустріч була призначена в невеликому затишному кафе. Олена, Ганна Петрівна та Антон уже чекали за столом з переможними виразами облич.

— Ну що, схаменувся? — єхидно запитала Олена, коли Андрій та Настя сіли навпроти. — Де пакунок?

— Де гроші на бочку? — підхопила теща.

Антон мовчки вивчав малюнок на скатертині. Він явно почувався зайвим у цьому театрі абсурду.

— Секундочку, — Андрій спокійно дістав зі свого шкіряного портфеля великий білий конверт. — Ви хотіли грошей? Ви хотіли залякати мене перевірками?

Він поклав конверт на стіл, але не відкрив його. — Я вчора провів цілий день з юристами та консультантами. Виявилося, що Олена справді мала рацію — певні моменти в моїй звітності могли викликати запитання. І я прийняв рішення. Я пішов на випередження. Я сам з’явився до відповідних органів, подав уточнюючі декларації та сплатив усі пені й донарахування за останні кілька років.

Обличчя Олени витягнулося. — Що? Ти… ти просто віддав ці гроші державі?

— Саме так, — кивнув Андрій. — Сума, яку я сплатив як штрафи та податки, у кілька разів перевищує те, що ви вимагали. Я витратив колосальний ресурс, щоб стати абсолютно «чистим» перед законом. Тепер ваші погрози не варті навіть паперу, на якому вони могли б бути написані.

Він відкрив конверт. Замість грошей там лежали квитанції про оплату та… фотокартка.

— Це що, жарт? — прошипіла Ганна Петрівна.

— Ні, це моя інвестиція в спокій, — Андрій усміхнувся, обіймаючи Настю за плечі. — Я зробив те, що принесло мені неймовірне задоволення. Я позбавив вас можливості маніпулювати мною. Я краще віддам ці гроші в бюджет, ніж дозволю вам побудувати своє щастя на шантажі та підлості.

Олена сиділа, не знаючи, що сказати. Весь її план розсипався на порох.

— Ви назавжди залишитеся там, де ви є, — спокійно продовжував Андрій. — У своєму замкненому колі кредитів, сварок і очікування дива. І бачити зараз ваші розгублені обличчя для мене набагато цінніше, ніж будь-який прибуток. Я втратив багато, але я купив собі свободу від вас.

Він дістав телефон і зробив швидкий знімок всієї «трійці». — Цю фотографію я роздрукую. Вона буде нагадуванням про те, що гідність не продається. А гроші… Я за рік-два зароблю вдесятеро більше. А от ви свої обличчя вже не відмиєте.

Настя підвелася першою. — Прощавайте. Не дзвоніть мені більше. Ніколи.

Вони вийшли з кафе, відчуваючи дивовижну легкість. За вікном світило яскраве сонце, освітлюючи вулиці міста, де кожен мав право на свій шанс, але не кожен мав совість ним скористатися.

Олена в кафе першою прийшла до тями і з розпачу штовхнула Антона під столом. — Ну чого ти мовчиш? Зроби що-небудь!

— А що я зроблю? — буркнув Антон, вперше в житті дивлячись на дружину з неприхованим роздратуванням. — Він правий. Ми просто все профукали.

Ганна Петрівна лише важко зітхнула, розуміючи, що разом із грішми вона втратила і другу доньку.

Минуло кілька років. Справи Андрія справді стрімко пішли вгору — доля ніби винагородила його за принциповість новим масштабним контрактом. Фотографія з кафе справді висіла в його робочому кабінеті як символ перемоги над обставинами.

Олена з Антоном так і не розбагатіли. Вони переїхали в трохи більшу квартиру лише тоді, коли у спадок від далекого родича їм дісталася стара «хрущовка». А сонце продовжувало світити всім однаково, тільки для кожного воно висвітлювало щось своє: комусь — шлях до нових вершин, а комусь — старі образи та втрачені можливості.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.