Коли Марта виходила заміж за Максима, вона найбільше хвилювалася не за весілля, не за нове життя, а за одне просте питання: “Які будуть свекри?” Вона стільки наслухалася історій від подруг про сварки, ревнощі, зневагу, що вже заздалегідь налаштовувала себе на боротьбу.
Але вже в перші дні після весілля вона зрозуміла: їй пощастило. Дуже пощастило.
Свекруха Ліда була жінкою сорока чотирьох років — моторною, усміхненою, з теплими очима, які завжди світилися добром. Вона вставала щоранку о п’ятій, щоб приготувати всім сніданок, і ніколи не просила Марти про допомогу.
— Марточко, ти молода, тобі виспатися треба. Робота в тебе складна, — казала вона, ставлячи на стіл теплі сирники.
— Та я ж теж можу хоч щось зробити, — соромилась Марта.
— Ну то зробиш, коли захочеш. У нас тут усе по любові, а не по наказу.
Марта не могла повірити своєму щастю. З перших днів Ліда стала їй ближчою, ніж рідна мати, яка жила в іншій області. Вона вчила її варити борщ “як у моєї баби”, показувала, як садити цибулю, як правильно вибирати м’ясо на ринку.
— Ти в мене золота дівчинка, — казала вона. — Я так хотіла доньку, а Бог мені невістку дав — але таку, що ще кращої вигадати не можна.
Свекор Ігор, якому було сорок шість, здавався Марті спокійним, розважливим, завжди з добрим словом і жартом. Вони працювали на одному заводі, і саме там, на роботі, одного дня вона почала помічати щось дивне.
Все почалося із телефонних дзвінків. Ігор відходив у коридор, говорив пошепки, іноді навіть виходив надвір. А коли повертався — завжди нервово витягував із кишені цукерку чи маленький шоколад і клав на стіл.
— То що, Ігоре Івановичу, знову дружина вас розбалувала? — жартували колеги.
— Та… щось таке, — сміявся він недоречно.
Але одного разу Марта випадково зайшла в технічну кімнату й почула, як він говорить по телефону тихим, майже ніжним голосом:
— Ну не ображайся, мала… Я ж казав, сьогодні ніяк. Вона вдома… Та знаю я, знаю…
Марта застигла, наче хтось холодною водою облив. Вона вийшла так тихо, що сама себе не чула.
Увечері вона довго дивилася на свекруху, яка чаклувала біля плити. Ліда співала собі під ніс, накривала на стіл, питала:
— Марточко, ти чого така бліда? Нездорова?
І від цього запитання Марті захотілося плакати. Бо навпроти неї стояла жінка, яка любила всіх навколо, віддавала себе без залишку. Жінка, яку зраджували.
Марта не спала цілу ніч. Вона розуміла: сказати Ліді правду — значить розбити її світ. Але й мовчати було неможливо.
Наступного дня на роботі вона почала уважніше придивлятися. Ігор зустрічався з якоюсь молодою співробітницею — Катериною. Смішлива, з яскравим макіяжем, та сама, що любила виставляти фото у всіх соцмережах. Та й не приховувала вона нічого: то каву винесла, то руку поклала Ігорю на плече.
Мартина душа стискалася.
Одного разу в роздягальні вона почула розмову:
— О, як твій коханий? Все ще боїться сказати дружині?
— Та хто там? Така проста баба. Він їй хоч сто років зраджуватиме — не помітить, — сказала Катя, сміючись.
— А невістка?
— Та яка там невістка… Подумаєш, дурочка якась, навіть на себе дивитись не вміє.
У Марту стисло кулаки. Вона вийшла з тієї роздягальні трясучись, але вже з рішенням: вона не дасть зруйнувати ту сім’ю. Бо Ліда цього не заслужила.
Наступного дня Марта почала діяти. Розповідати напряму не могла — Ліда б зомліла від одного слова “зрада”. Тому вона пішла іншим шляхом.
За обідом Марта голосно говорила колегам:
— Яка в мене свекруха! Та ви не уявляєте. От справжня жінка. Ігор Іванович їй таку любов показує… Ви б бачили, як він з нею поводиться. Ніколи голосу не підвищить, додому летить стрілою. Каже, що без Ліди й дня не може.
Кілька співробітниць всміхнулися. Але головне — це почула Катя.
Наступного дня Марта знову “випадково” почала при всіх розповідати:
— От ви кажете, всі чоловіки однакові… Та ні. Мій свекор — золотий. Дружину любить, як у кіно. Я такого ще не бачила. Вони як двоє молодят.
Катя весь час стовбурчилась, нервово жувала губу і косилася на Марту.
І кожен день Марта робила те саме — тонко, але дуже влучно. Ігор почав уникати Катрі, бо знав: невістка бачить більше, ніж треба.
Одного разу Марта підійшла до Каті в курилці:
— Знаєте, Катю… У світі є одна жінка, яка не заслужила болю. Це моя свекруха Ліда. Ігор любить її всім серцем. Так він мені казав. Ви ж не хочете, щоб його сім’я розвалилась?
Катя здригнулася.
— Він… так про неї казав?
— Так. І кожного разу, як говорив з вами — ви ж бачили, як він нервував. Бо йому совість не дає.
Того ж дня Марта почула їхню розмову:
— Катю, давай закінчимо. Це неправильно. Я маю сім’ю…
— Та вже сама вирішила. Не хочу бути третьою. Шукай когось іншого, Ігоре.
Минув тиждень. Катя уникала Ігоря, а той наче знову ожив, став спокійнішим, добрішим, уважнішим до Ліди.
Ліда ж раділа, що її чоловік став “якимось ніжнішим”.
Одного вечора вона сказала Марті:
— Знаєш, донечко, я так боюся втратити це щастя. Такий він у мене хороший…
— Золотий він у вас, мамо, — тихо відповіла Марта, і в грудях защеміло.
Минуло кілька місяців. Одного разу Ліда зайшла до Марти в кімнату:
— Марто, я хочу тобі дещо сказати. Ти — моя опора. Я не знаю, що б я без тебе робила. Ти мені як дочка.
Марта усміхнулася, але очі наповнилися сльозами. Бо тільки вона знала, скільки їй довелося зробити, щоб ця сім’я не зруйнувалася.
І хоч Ігор так і не дізнався, що його таємницю давно викрили, він зрозумів головне: ті помилки могли б коштувати йому всього.
А Марта відтоді ще більше цінувала Ліду, бо знала: жінки такого серця народжуються раз на сто років.
І було в цьому всьому щось дивовижне — бо інколи саме невістка може стати тим ангелом, який рятує сім’ю не тому, що так “треба”, а тому що вона любить тих людей по-справжньому.
І час від часу Марта з теплом згадувала слова Ліди:
— У нашому домі все по любові.
І вона знала — тепер так буде завжди.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
