Нам мамам потрібно зовсім небагато часу, щоб накрутити себе до жахливого стану. Історія, в якій кожна мама впізнає себе.
Мамо, я вже все. Їду додому. Джерело
Додому їхати тридцять хвилин. Проходить півтори години. Дзвоню.
Алло!
На задньому фоні – шум, мат, крики.
Ти де?
Скоро буду, чекай.
І кидає трубку.
Передзвонюю. Абонент недоступний.
Мами, скільки вам потрібно часу, щоб накрутити себе до такого стану, коли клубок у горлі і з рук все валиться?
Мені – рівно десять секунд. Може, трохи більше.
Далі уява починає малювати дике – вплутався в бiйку. Напaли. Пограбyвали. Сталося щось жаxливе. Щось непоправне.
Читайте також: Якось Жінка знайшла Жабу, яка виконує Бажання. Сучасна казка з неочікуваною мораллю
Одягнутися. Бігти. Куди? По маршруту автобуса. Облазити прилеглі під’їзди. Зателефонувати класному керівнику. Ні, спочатку в мiліцію. Ні, другу сім’ї, слідчому. Щоб запеленгували телефон. Цікаво, можна запеленгувати телефон, якщо він відключений?
Вдивляєшся в вікно, в підступ під’їзду потім знову в вікно. Де ж він? Телефон не спускаєш з рук. Дзвінок. Після знову. Недоступний абонент. Чекаєш 20 хвилин, час ніби сповільнився.
Натягуєш джинси. Кофту. Береш паспорт. Ключі. Метаєшся по квартирі в пошуках телефону. Перериваєш все догори дном.
Телефон як в воду канув. Зриває з ліжка покривало. Щось заважає тобі ритися у білизні. Ах, це телефон. Ах, ти весь цей час тримала його в руці. Зриваєш з вішалки пальто.
Не плакати. Тільки не плакати. Господи, а я з ранку накричала на нього за те, що постіль не заправив. Далось тобі це ліжко! Далася ТОБІ ЦЯ ПОСТІЛЬ, ДYРА! Ніколи, ніколи, ніколи більше не стану його лаяти. Синочку, синочку.
Дриньчить домофон.
Так?
Французький іноземний легіон вітає вас!
Ти де був???
Мамо, відкрий, тут люди чекають, – пасує французький іноземний легіон.
Ідеш відкривати двері.
Yб’ю! – обіцяєш собі з похмурою рішучістю.
Виходить з ліфта. Двохметровороста каланча. Важенний рюкзак за спиною. Кишені куртки підозріло відстовбурчені.
Ти де був? – видихаєте Змієм Гориничем.
Мамо, я вирішив на додатковий по історії залишитися.
А попередити не міг?
Ну, все дуже спонтанно сталося. Ось і не встиг. А коли схаменувся – дзвінок уже пролунав.
А смску скинути? Щоб я не хвилювалася?
Мамо, ти ж знаєш, що на уроках не можна телефонами користуватися!
Ти мені потім дзвонив, а там хтось мaтом лаявся!
А, це aлкaші на зупинці щось не поділили, от і кричали один на одного. Я хотів тобі сказати, але телефон розрядився.
Стоїш, хапаєш ротом повітря.
Це тобі, – дістає з кишені морозиво. І посміхається широко-широко.
Посмішка у нього моя. І мого батька.
Років зо три тому з грошима було зовсім туго, йшов погуляти з друзями, брав з собою двадцять гривень. Повертався з шоколадкою. Не знаю, як примудрявся заощадити. Але завжди приходив з шоколадкою. Простягав її мені на порозі.
Мамочко, це тобі
Це мені, так. Мені, моє, про мене.
Це – на все життя. На все моє благословенне, осяяне щастям материнства життя. Навчитися б ще не накручувати себе так.
