Прощення довжиною в життя. Як воно важко інколи дається. Надзвичайно теплою видалась осінь.
Листя вигравало жовтогарячими барвами під дотиками щедрого сонячного проміння і шепотіло якісь незбагненні розповіді про життя, про кохання, торкаючись потаємних струн душі.
Уляна примостилась на поруділу траву коло підніжжя стрункої горобини. Андрій не зводив із дівчини закоханого погляду. Господи милосердний, як же йому, сироті безрідному, наймиту ще зі сповиточка, пощастило: зустрів зіроньку, котра красою своєю затьмарить усі скарби світу, а сяйвом ясних очей посперечається із найкоштовнішими самоцвітами! Не так давно прийшла вона із сусіднього села найматися до панів помічницею на кухню.
Моторна і чепурна дівчина одразу сподобалась пані, і вона взяла її на роботу. Того самого дня і зустрів він Уляну. З ранку й до вечора гарував на панів: коло коней ходив, конюшні вичищав, свиней запорував, дрова рубав, майстрував-лагодив усе, що загадають, і ще безліч іншої роботи виконував. Якраз приніс великий оберемок дров на кухню і остовпів від небаченої вроди. Зустрілися поглядами, і спалахнув у серцях вогонь незвіданого досі почуття. З того часу, як випадала нагода чи вільна хвилинонька, горнулись один до одного у єдинім пориві й не могли напитись спраглими серцями того казкового щастя
Парубок зачаровано видивлявся, як Уляся приміряє вінок із пишних кетягів горобини, що червоним жаром обсипала темні дівочі коси.
– Гарна? – питала, зронюючи лукавий усміх.
– Найкраща в світі! – пригорнув її до могутніх грyдей. – Я б для тебе зірочку з неба дістав.
– Краще подаруй мені намисто з горобини. Подивись лишень, яка вона гарна! Сяє, ніби перли коштовні.
Андрій зірвав кілька важких кетягів, висмикнув із рукава полотняної сорочки довгу нитку, виламав із акації колючку й став нанизувати ягоди.
– Мені бабця казали, що горобина береже від злих сил, від людської ненависті. Я й для тебе зроблю намисто, аби захищало від усіх негараздів, – дівчина нахилила пишні кетяги полум’яних ягід.
Парубок задивився, як Уляна вигинає стрункий стан, щоб зірвати найкраще гроно, і вколов палець. Яскрава краплинка крові скотилась у прижухлу осінню траву…
Обмінялись горобиновим намистом.
Андрій припнув своє до пояса, а коханій одягнув на шию, цілуючи її солодкі вуста.
Затремтіла Уляна, жаром обсипало тiло, впала на зігріту сонцем траву, простягаючи до нього руки.
– Улясю… – хрипко прошепотів.
– Не кажи нічого. Цілуй мене. Цілуй так, наче востаннє.
До маєтку приїхав на зимові канікули хазяйський син – розніжений панич Юрась, вбраний по останній моді і навчений усіляким премудрощам студентського життя. Пані квоктала над ним: що синочку принести поїсти, що попити, чи не бажає Юрасик пиріжків своїх улюблених? А той лиш манірно кривив губи та відмахувався.
– Маман! Не рвіть собі душу. Я надаю перевагу французькій здобі, але ваші недоумкуваті кухарки готувати такого не вміють. Хоча, може вони запропонують мені щось натомість.
Погукайте їх, я сам розмовлятиму з черню.
– Павле Олександровичу, – гукнула чоловікові, – накажіть кухаркам, аби зараз же були у вітальні!
Пан слухняно потупав виконувати наказ суворої дружини. Вже за мить перед пані та її синком стояли спантеличені жінки й дівчата. Юрась спинив захоплений погляд на Уляні й забув про все на світі.
– Боже! Яка краса! Не знав, що ви, маман, ховаєте тут такий скарб.
Він підійшов до дівчини упритул і міцно стис чіпкою рукою її тендітне плече. Уляна злякано відсахнулась:
– Не зачіпайте, пане!
– Меpзотнице! Як ти смієш?! – вибухнула гнівом пані, і гучний ляпас її пещеної руки обпік щоку дівчини.
Гірко плачучи, вибігла на вулицю. Заховалась за клуню, щоб не побачив її Андрій. Ліпше не накликати біду. Виплакалась, а як стало трохи легше, то пішла у кімнату для служниць. Там нікого не було, тож вмостилась на полику, щоб трохи подрімати. У цей час на кухні зазвичай був маленький перепочинок, тому безтурботно заснула. І наснився дівчині дивний сон: ніби вони з Андрієм ідуть до вівтаря, а під ногами лускають горобинові ягоди, але витікає із них не сік, а кpoв червона; як глянула на Андрія, а він сивий, наче дід, взяла в руки свою косу, і вона сива; дивиться – коло вівтаря не піп стоїть, а панич Юрась, і регоче так недобре, що аж мороз по шкірі пробігає. Махнув панич кадилом, а звідти чорне вороння полетіло, узяв до рук хреста, а до нього ланцюги та кайдани прикуті. Закричала Уляна нажахано і прокинулась. Тричі перехрестилась тремтячою рукою, помолилась, щиро благаючи Господа, щоб відвів біду, і похапцем метнулась на кухню, звідки вже линули голоси служниць.
Минуло кілька днів. Усе стихло, заспокоїлось. Усі готувались до Різдвяних святок: пекли, смажили, варили, прибирали – усіх панських забаганок і не перелічити. Уже почали приїздити гості – пузаті й пикаті пани, багато вбрані пані та панни. Маєток гудів, наче вулик.
– Святкують, – гнівно промовив Андрій, пригортаючи до грyдей втомлену Уляну, що на мить вибігла до нього відсапатись.
– Жирують на наших горбах, наїдають животи, коли простий люд давиться глизявими перепічками.
Дівчина злякано шикнула на нього, і той замовк, насупивши брови… Різдвяні святки розпочалися весело: пани гуляли досхочу, гриміла музика, дзвеніли келихи, вистукували підборами танцюристи. Уляна з дівчатами закінчили роботу й вбирались у святкові строї, щоб іти колядувати по селу. Забарилась, приміряючи хустку, тож подруги першими вийшли на вулицю. Закінчила чепуритись і вийшла з комірчини у темний коридор. Раптом відчула поруч важке дихання.
– Хто тут? Чого вам треба?
Міцні руки лещатами обхопили її за стан, а цупкі пальці боляче стисли дівочі гpyди.
– Рятуйте! – щодуху крикнула, але рука панича затисла їй рота.
Раптом якась сила відірвала його від дівчини, вдарила об стіну. Юрась застогнав.
– Недопанок прoклятий! – грізно наступав на нього Андрій.
На переляканий крик панича позбігалися челядь і гості, і Різдвяний вечір скінчився тим, що Андрія вкинули у холодний льох, а Уляну прогнали із двору. Дівчина довго стояла біля панських воріт, слухала гамірну гулянку в маєтку і невтішно ридала, кусаючи до кpoві губи.
На ранок Андрія затягнули в конюшню і нещадно бuли. Крoв цівками струменіла на землю, холод обпалював тiло, але жоден крик болю чи стогін покори не злетів із його вуст.
– Затятий! – дивувались гості, що посходились, наче на виставу. – Таких одразу в колодки і в солдати на 25 років, щоб там трохи кpoві дурної випустили.
Так і зробили. Озброєні вояки посадовили побuтого хлопця на віз і повезли у безвість. За тряским возом щодуху мчала Уляна, вгрузаючи в глибокий сніг. Андрій махнув на прощання рукою і щось тихо прошепотів розбитими губами. Сльози застилали очі, дівчина оступилась і знесилено впала на сніг. Надривно плакала, проклинала панську жоpстокість, навіженим поглядом дивилась услід повозці, що забрала в неї щастя, вкрала її долю, вирвала з корінням серце. Уляна ж навіть не встигла сказати коханому, що в ній зародилось нове життя…
А панський маєток щирився радістю й розвагами. Дівчина з ненавистю подивилась у той бік, важко схилила голову й попрямувала у рідне село, де на неї чекала мати, стара вдова
Ірина ЯСІНСЬКА.
