Сорок днів Назар відміряв не церковним календарем, а шарами сірої, оксамитової пилюки, що раз по раз лягала на капот його вишневої «Волги». Бокс у старій, зарослій бур’яном стоянці «Жигулі» тхнув спертою гумою й пролитою оливою, що в’їлася в бетон. Батько, Петро Степанович, простий заводський робітник, пішов тихо, як і жив, лишивши небагато: стареньку «двушку» в панельці, пенсію, яку не встиг отримати, та ось цей скарб — ГАЗ-24 1982 року. Авто не з’являлося на світ божий з п’ятнадцять років, вросло в підлогу спущеними колесами.
Назар не вважав себе сентиментальним, проте щоразу, торкаючись холодного металу, відчував, як у горлі стає клубок. Заплющував очі — і знову перетворювався на десятирічного хлопчину, котрий із захватом подає батькові важкі, бензином напахчені ключі. Він бачив натруджені, у мастилі, батькові долоні, чув його тихе, схвальне буркотіння і відчував, як той широкою, шорсткою рукою тріпає його по чубові. Цей рух був найвищою похвалою, дорожчою за будь-яку «п’ятірку» в щоденнику.
На поминках у тісній «двушці» було душно й гомінко. Гули голоси родичів, тягнуло вареною картоплею, горілкою та корвалолом. Сестра його дружини, Ліля, зі своїм чоловіком Сергієм, трималися осторонь біля вікна. Сергій, продавець-консультант із магазину побутової техніки, у парадній для такого випадку сорочці з перламутровими ґудзиками, вважав себе людиною бувалою і досвідченою. Він раз-по-раз кидав на Артема оцінні, поблажливі погляди.
— Ходімо, перекуримо, — він безцеремонно потяг Артема за рукав на сходи. — Чуєш, а де батьків гараж? Тут неподалік? Треба глянути, що там і як.
У напівтемряві гаража, під тьмяним світлом старої лампочки, «Волга» видалася гігантським, сплячим звіром. Сергій обійшов навколо, авторитетно поцокав язиком, провів пальцем по запиленому крилу, лишаючи на ньому темну борозну.
— Артеме, — сказав він, ляснувши по плечу з фамільярністю, від якої того пересмикнуло. — Та ти ж на мішку із золотом сидиш! Це ж натуральна «капсула часу»! Колекціонери за такими раритетами тепер полюють. Її відмити, заполірнути, хрому піддмухнути — і гарно в кишеню покладеш, як дати пити!
Ліля, що зазирнула слідом, застигла на порозі; її тьмяні очі раптом жадібно вп’ялись у темно-вишневий бік машини. У тому блиску Артем із неприємним подивом побачив, як вона дивиться. Вона не бачила старої машини, вона бачила нову шубу, путівку до Єгипту, закритий кредит на кухонний гарнітур.
Увечері, коли гості вже розходилися, Ліля, натягуючи чоботи в тісній передпокої, обняла Марту, дружину Артема, і сказала солодким голоском:
— Марточко, треба ж, як твій свекор тебе любив… Про всіх подбав, такий подарунок лишив вам.
Це було перше насіння, кинуте в родючий ґрунт сімейних стосунків, і воно почало проростати майже відразу.
За тиждень Ліля зателефонувала.
— Мартусю, привіт! Ну як ви там? Артем машину продає? Бо ви хоч нам скажіть, ми ж рідня. Можемо допомогти, з покупцями переговорити. У Сергія зв’язки, він же в торгівлі, все знає.
Артем спершу лише відмахувався.
— Марто, скажи їм, хай не лізуть, це не їхня справа.
— Артеме, ну а що вона гнитиме? — обережно заперечувала дружина. — Тато, мабуть, хотів би, щоб хоч якась користь нам була…
Він дивився на дружину і розумів, і щоб раз і назавжди закрити це принизливе питання, зробив те, що вважав єдино правильним. На форумі реставраторів-аматорів він знайшов телефон літнього майстра, дядька Степана, легенди місцевих гаражів, який, казали, собаку з’їв на старих «Волгах» і міг за звуком двигуна назвати рік випуску. За кілька тисяч і пляшку доброго коньяку той погодився приїхати та дати свій експертний висновок.
Артем спеціально покликав на цю «експертизу» і Лілю з Сергієм. Він хотів, аби вони почули правду не від нього, а від незалежної авторитетної людини. Сподівався, що їх це зупинить; як же він помилявся.
Дядько Степан, легенда гаражного комплексу «Жигулі», виявився невисоким, кремезним дідуганом у замащеній ватянці, що пахла так само, як і батьків гараж: сумішшю бензину, тютюну та пилюки. Його долоні, чорні від мастила, з обламаними, але напрочуд чистими нігтями, вселяли більше довіри, ніж будь-який диплом у рамці.
Родичі приїхали вбрані, наче на свято. Сергій — у новій замшевій куртці, Ліля — у світлому пальті, яке вона боязко притримувала, щоб не забруднити. Вони стояли біля воріт гаража з виглядом прокурорів, готових винести вердикт. Марта тупцювала поруч, нервово смикаючи ремінець сумочки.
Дядько Степан не поспішав: обійшов «Волгу», примружився, дістав із кишені невеликий, але потужний ліхтарик і почав обхід наново — повільно, зазираючи під крила, світячи на колісні арки. Сергій і Ліля стояли за його спиною, дихаючи в потилицю, й обмінювалися тріумфальними поглядами.
— Бачиш, як він її щупає? — прошепотів Сергій дружині. — Шукає, до чого причепитися, а нема до чого! Я ж казав, стан — вогонь!
Майстер, здавалося, не чув їх. Він дістав з іншої кишені стару викрутку з дерев’яною ручкою і, присівши навпочіпки, обережно тицьнув у поріг. Пролунав не дзвінкий стукіт металу об метал, а глухий, вологий хрускіт. Від порога відвалився великий шмат іржі, а під ним оголилася трухлява дірява порожнеча.
Обличчя Сергія скам’яніло, Ліля перестала посміхатися.
Дядько Степан, не кажучи й слова, обійшов авто й зробив те саме з іншого боку. Результат виявився тим самим. Потім відчинив важкі дверцята водія, що рипнули, мов незмащені ворота, відігнув край гумового килимка. Під ним, на прогнилій до дір підлозі, виднівся сірий бетон гаража.
Він мовчки відкрив капот, довго світив ліхтариком углиб, торкав пальцями патрубки, що кришилися, наче сухе печиво. Нарешті випростався, витер руки об ватник і сказав, дивлячись на Артема:
— Ну що, хлопче, вердикт такий. Якщо для душі, для себе — можна, звісно, повозитись. Повністю переварювати днище, пороги, крила. «Склянки» витягувати, геометрію кузова відновлювати. Двигун розбирати до останнього гвинтика: швидше за все, заклинив намертво. Років із три роботи, якщо не поспішати. І тисяч сто вкладеш, якщо не більше. Буде тоді як нова, так. Для онуків. А на продаж… — він махнув своєю чорною від мазуту рукою. — То гасіть світло. Ціна їй — ціна металобрухту. П’ятнадцять…
Сергій спалахнув. Він дивився на майстра так, ніби той щойно плюнув йому в душу.
— Що?! — вибухнув він. — Що ти городиш, діду?! П’ятнадцять тисяч? Тебе Артем найняв, щоб ціну збити?! Думаєш, ми дурні, нічого не тямимо?
— Сергію, досить, — спробував зупинити його Артем.
— А ти мовчи! — гаркнув той. — Я в інтернеті читав і з людьми спілкувався! Такі машини по кілька десятків тисяч євро йдуть! А ти нам тут про іржу втираєш! Знайшов «експерта» із сусіднього гаража!
Скандал вийшов лютий і принизливий. Ліля, усвідомивши, що її мрія про шубу та Єгипет розсипається в іржавий пил, перейшла в наступ.
— Аферист! — кричала вона, тицяючи пальцем в Артема. — Ти все це спеціально підлаштував! Підсунув алкаша, щоб нас, рідню, надурити! Думав, ми повіримо? Хочеш усе собі загарбати, так?
Вона повернулась до Марти, і очі її сповнилися сліз — головної зброї в її арсеналі.
— Марто, бачиш, що він робить? Він нас за ідіотів тримає, і тебе вже проти мене налаштував!
Марта стояла бліда, розгублена, переводячи погляд із чоловіка на сестру, потім на старого майстра, який мовчки й гідно дивився на цю гидку сцену.
Увечері вдома Марта плакала.
— Артеме, це моя сестра… єдина… Вона каже, що в мене своєї думки немає. Каже, що ти хочеш її принизити.
— Марто, — сказав Артем утомлено, — ти ж сама все бачила. Ти бачила ті діри.
— Я нічого в цих дірках не тямлю! — схлипнула вона. — Я бачу, що моя сестра плаче! І що мій чоловік лається з її чоловіком! Через що? Через шмат старого заліза?!
Він дивився на заплакане обличчя дружини й із жахом розумів, що ця іржава «Волга» розсмоктує їхню тиху, спокійну родину.
За кілька днів, коли Артем уже вирішив, що просто здасть цю кляту машину в брухт, аби припинити кошмар, подзвонив Сергій.
— Усе, Артеме! Можеш більше не наймати своїх акторів! Я знайшов справжнього покупця з столиці! Солідна людина, має свій ретро-клуб! Я йому фотки скинув, він сказав — щонайменше десять тисяч євро дає! Не дивлячись! А якщо там усе, як я кажу, — то й більше! Тож вистачить цирк улаштовувати! Готуй авто до продажу!
Артем слухав цей тріумфальний голос у слухавці й розумів, що це кінець. Кінець усім його спробам апелювати до здорового глузду. Будь-які аргументи були марні. Він сперечався не з людиною, а з її відчайдушним бажанням повірити в легкі гроші.
Сергій не просто подзвонив — він приїхав того ж вечора. Разом із Лілею. Вони зайшли до квартири Артема й Марти не як родичі, а як переможці. Сергій розмахував телефоном, на екрані якого світилася переписка з «батим покупцем».
— Ось! Читай! — він майже тицьнув екраном Артемові в обличчя. — «Стан на фото відмінний. Готовий забрати за півтора. Якщо нема прихованих дефектів — можемо обговорити два». Зрозумів?! Десять тисяч євро! А твій дід нам про п’ятнадцять тисяч гривень втирав!
Ліля дивилася на Артема з погано прихованим торжеством.
— Артеме, ну навіщо ти так? Ми ж родина. Треба було відразу по-чесному. Ну помилився — з ким не буває. Головне, що все з’ясувалося.
Артем дивився на їхні радісні обличчя і відчував, як обривається остання ниточка надії, що вони здатні почути голос розуму. Він зрозумів, що «покупець із столиці», ймовірно, був таким самим, як і вони, мрійником, або просто інтернет-тролем.
Переконувати фанатика — те саме, що намагатися зачерпнути воду решетом. Єдиний спосіб вилікувати їх від золотої лихоманки — дати можливість дійти до кінця власним шляхом. Але Артем вибрав інший крок.
Він пішов у гараж один. Відчинив важкі ворота, впустивши в підвалю холодне повітря, натиснув вимикач. Тьмяна лампа ожила. «Волга» знову стояла, як полонений кит. Артем увімкнув радіо, щоб заглушити тишу, і взявся за прибирання. Зникав запах затхлості та гнилого металу. Він вигрібав сміття, розбирав старі, звалені в кут дошки. Відкрив батьків верстат, щоб скласти туди розкидані по полицях інструменти. І побачив те, про що зовсім забув: важку, оковану залізом батькову скриньку з інструментами. Його особисті речі.
Підняв кришку: зверху, поряд із масивними гайковими ключами, блискучими від солідолу, лежало маленьке, вицвіле фото. Артем узяв його в руки. На знімку, зробленому стареньким «Зенітом», — він, десятирічний, щербатий, у розтягнутій майці, і молодий, тридцятип’ятирічний батько з цигаркою в кутку рота, у такій самій майці. Вони стоять біля капота цієї ж, тоді ще нової й блискучої, «Волги», обидва щасливі й перемазані мазутом.
Артем сів на старий табурет і довго вдивлявся в фотографію. Іржаве, фальшиве золото поїхало, забравши з собою весь бруд: жадібність, заздрість, скандали, сльози. А справжня спадщина лишилася тут. У простому дерев’яному ящику. У тяжкості старих ключів, які пам’ятали тепло батькових рук. У цьому вицвілому шматочку картону, де застиг момент щастя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
