Бути «хорошою дівчинкою» в нашому суспільстві — це найкоротший шлях до того, щоб одного дня прокинутися з відчуттям, що ти живеш не своє життя, а чиєсь чуже, і в цьому житті тобі навіть не належить право на власну ковдру.
Звук ключа, що повертається в замковій щілині, пролунав рівно о восьмій п’ятнадцятій ранку. У суботу. Аліна завмерла із зубною щіткою в роті, дивлячись на своє відображення у дзеркалі ванної. Це не міг бути Вадим — він спав у спальні, розкинувшись на пів ліжка і тихенько сопучи. Це не могли бути злодії — ті зазвичай не гримлять зв’язкою ключів так впевнено, ніби відкривають власну скарбницю.
Це могла бути лише вона. Уляна Вікторівна. Жінка-рентген і за сумісництвом мати коханого чоловіка.
Аліна швидко сполоснула обличчя і навшпиньки вийшла в коридор. Замок піддався не відразу — мабуть, свекруха знову переплутала ключі і намагалася відчинити двері ключем від своєї дачі. Нарешті механізм клацнув, двері розчинилися, і в квартиру вкотилася Уляна Вікторівна. Вона була навантажена так, ніби зібралася в автономну експедицію: два пухкі пакети, сумка-візок на коліщатках і якийсь пакунок під пахвою.
— О, Аліночко, ти вже не спиш? — напівпошепки, але дуже гучно промовила свекруха. — А я ось вирішила: поки ви, молодь, будете ніжитися до обіду, мати вже тут як тут. Допомогти треба, підтримати.
Вона з характерним звуком опустила візок на плитку. Коліщата невдоволено рипнули.
— Уляно Вікторівно, доброго ранку, — Аліна щільніше запахнула халат. — А чого ж без дзвінка? Ми, може, якісь плани мали на ранок.
— Які плани так рано? Спати та боки відлежувати? — Свекруха вже діловито роззувалася. — Вадим спить?
— Спить.
— От і нехай спить. Чоловікові відпочинок потрібен, він у нас головний у сім’ї. А ми з тобою поки по господарству попораємося. Я там сиру домашнього взяла у знайомої, сирники зробимо. Вадим любить сирники з родзинками, а ти вічно їх без нічого готуєш, вони у тебе якісь прісні виходять.
Аліна подумки порахувала до десяти. «Прісні сирники» були старою піснею. Насправді Вадим терпіти не міг родзинки, але матері про це сказати боявся, щоразу слухняно куштуючи її куховарство.
— Проходьте на кухню, я зараз приєднаюся, — зітхнула Аліна.
Поки свекруха гриміла на кухні, розставляючи принесені банки (домашня консервація, якісь салати, варення), Аліна повернулася до спальні. Вадим спав сном немовляти, не підозрюючи, що його територія вже освоєна.
Аліна подивилася на чоловіка. Їм трохи за тридцять. У них спільна іпотека за цю невелику квартиру, ремонт, який ніяк не закінчиться, і постійні спроби збалансувати бюджет. Вадим працював у логістиці, Аліна — у продажах. Грошей начебто вистачало, але будь-яка непередбачувана витрата змушувала їх серйозно замислюватися про економію.
А Уляна Вікторівна була саме такою «непередбачуваною витратою». Вона завжди знала, як краще витратити їхній час і ресурси.
Аліна вийшла на кухню. Свекруха вже проводила «ревізію» холодильника.
— Порожньо, Аліно, порожньо, — цокнула вона язиком, вивчаючи напівпорожню полицю. — А ковбаса ця? Ти ж знаєш, Вадиму треба м’ясо нормальне купувати, він працює багато. На здоров’ї не можна економити, потім на лікарів більше віддасте.
— Ми зараз трохи економимо, Уляно Вікторівно. Треба закрити питання з страховкою на авто та черговим внеском.
— Економити треба з розумом! — повчально підняла палець свекруха. — Ось я знаю місця, де продукти — якість вища, а ціна менша. А ви все по маркетах ходите, переплачуєте за гарну обгортку. Ладно, я там дещо привезла, будемо готувати. І ось що…
Уляна Вікторівна раптом загадково стишила голос і озирнулася на двері.
— Ти поки чайник став, а мені подзвонити треба. Дуже важливо. Одна знайома мала дізнатися про… ну, неважливо. Ти йди, домивайся. Я тут сама розберуся.
Аліну це насторожило. Зазвичай свекруха любила, щоб її слухали, а тут — явне бажання усамітнитися. Аліна вийшла, але зупинилася в коридорі за поворотом. Серце билося частіше — вона відчувала, що зараз почує щось важливе.
На кухні почулися гудки телефону.
— Алло, Людо? — голос Уляни Вікторівни звучав приглушено. — Так, я вже в них. Зайшла, поки ще бачили десятий сон. Ну, як «зайшла», у мене ж свої ключі. Слухай, ти дізналася? Точно?
Пауза. Аліна затамувала подих.
— Та ти що… Серйозно? Майже як пів квартири коштує? — у голосі свекрухи чувся азарт. — Це просто знахідка! Слухай, треба брати. Поки не перехопили. Так, Вадим поки не в курсі. Аліна — тим паче. Їй нічого не кажи. Якщо вона дізнається, почне відразу про свої кредити співати, про ремонт недороблений… Їй аби дірки латати, а тут така перспектива!
Аліна відчула, як по спині пробіг холодок. Велика сума. Можливо, навіть більша за їхній борг за ремонт. Звідки у свекрухи такі ресурси? І що вона збирається «брати»?
— Так, я розумію, — продовжувала шепотіти Уляна Вікторівна. — Оформимо на мене, звичайно. Щоб потім, якщо раптом що… ну, ти розумієш. Життя зараз непередбачуване, сьогодні разом — завтра ні. А так — моє майно. Вадиму просто дам користуватися. Нехай син відчує себе солідно. А то їздить на чому попало, соромно перед людьми. Все, давай, я зараз буду їх «годувати», а потім сина потихеньку підготую. Бувай.
Дзвінок завершився. Аліна стояла, не в силах поворухнутися. Картина складалася не надто приємна. Свекруха явно збиралася придбати щось статусне — скоріш за все, дороге авто. І, судячи з розмови, гроші в неї з’явилися раптово.
Але «оформимо на мене» — це був ключовий момент. Отже, купівля призначалася для їхньої сім’ї, але юридично належатиме мамі. А хто буде платити за сервіс, паливо та страховку? Знаючи м’якість Вадима — це ляже на їхні плечі. На ті гроші, які Аліна відкладала на відпустку, на здоров’я, на майбутню дитину.
Аліна повернулася до ванної і ввімкнула воду. Руки злегка тремтіли. Три роки шлюбу. Три роки вона намагалася будувати партнерські стосунки, де все прозоро. Вадим був чудовим — добрим, уважним. Але коли з’являлася мама з її «турботою», він ніби губився. «Мама хотіла як краще», «Мама старенька, не треба її засмучувати».
І ось тепер мама вирішила ощасливити їх подарунком, який насправді був золотою кліткою.
Аліна вимкнула воду, витерла обличчя і рішуче вийшла в коридор.
На кухні Уляна Вікторівна вже енергійно замішувала тісто. Побачивши Аліну, вона посміхнулася так сонячно, ніби щойно не обговорювала план «захисту майна від невістки».
— Ой, Аліночко, а я тут вже майже все. Вадим прокинувся?
— Ще ні. Уляно Вікторівно, давайте поговоримо відверто.
Ложка в руках свекрухи завмерла. Вона повільно підняла очі.
— Про що це, дитинко?
— Про те, що ви обговорювали по телефону. Про велику суму і «статус».
Паніка в очах свекрухи миттєво змінилася на роздратування.
— Ти що, підслуховувала? Аліно, як це негарно! Доросла людина, а ведеш себе як шпигунка у власному домі.
— Я не підслуховувала, у нас просто стіни не залізобетонні, — спокійно відповіла Аліна, сідаючи навпроти. — То що це за таємниця, яку я не повинна знати?
Уляна Вікторівна витерла руки об рушник. Вигляд у неї став бойовий.
— Якщо ти вже все чула… Так, я планую зробити синові сюрприз. Я продала ділянку, яка мені від батьків залишилася. І додала свої заощадження. Хочу купити Вадиму машину. Солідну! Позашляховик!
— Позашляховик? — Аліна підняла брови. — За такі гроші зараз можна взяти хіба що дуже вживаний варіант, який потребуватиме колосальних вкладень у ремонт.
— Не треба мені тут лекції читати! Моя знайома знайшла чудовий варіант через своїх людей. Ціна — просто знахідка! Вадим завжди хотів велике авто. Пам’ятаєш, як він дивився на машину сусіда?
— Пам’ятаю. Він сказав: «Скільки ж треба працювати на бензин для такого монстра».
— То він так казав, бо не мав можливості! — відмахнулася свекруха. — Кожен чоловік хоче відчувати силу на дорозі. А на цьому вашому маленькому авто… ну, це несерйозно. Коротше, я вирішила допомогти синові.
— Допомогти? — уточнила Аліна. — Тобто ви купуєте авто, оформлюєте на Вадима, і він сам вирішує, як ним розпоряджатися?
Уляна Вікторівна зам’ялася.
— Ну… навіщо ці формальності? Оформимо на мене. Я ж маю певні пільги, збори будуть менші. А Вадима впишемо в страховку. Яка різниця, чиє ім’я в техпаспорті? Головне — хто їздить!
— Різниця велика, — твердо сказала Аліна. — Якщо машина на вас — це ваша машина. Але заправляти її, міняти гуму і ремонтувати будемо ми з нашого спільного бюджету. А в нас зараз кожна гривня на рахунку.
— І що з того?! — голос свекрухи став гучнішим. — Вам шкода грошей на власний комфорт? Мати останнє віддає, а ти рахуєш витрати на бензин? Я завжди відчувала, що ти занадто приземлена, Аліно.
— Я не приземлена, я реалістка. У нас іпотека. Ми мріємо про поповнення в сім’ї. Нам не потрібен «статус», який з’їдатиме половину моєї зарплати просто за перебування на стоянці.
У цей момент двері відчинилися, і з’явився сонний Вадим. Він розгублено дивився на дружину та матір.
— Що за дебати зранку? — позіхнув він. — Мамо, ти вже тут?
— Вадиме, у мами для тебе новина, — сказала Аліна рівним голосом. — Розповідайте, Уляно Вікторівно.
Свекруха кинула на Аліну гнівний погляд, але відступати було нікуди. Вона набрала повітря і врочисто промовила:
— Сину, я вирішила купити тобі машину. Велику, чорну, як ти колись мріяв!
Вадим завмер. — Мам, яку машину? У нас же є колеса, цілком нормальні.
— То не колеса, то засіб пересування. А тобі треба щось солідне! Я знайшла кошти. Продала землю. Сьогодні їдемо дивитися!
Вадим почухав потилицю. Він явно був приголомшений, але в очах мигнув інтерес. Чоловіки залишаються дітьми, коли мова йде про великі іграшки.
— Мам, почекай. Землю? Ти ж казала, що це твій «запасний аеродром».
— Для тебе нічого не шкода! Ну, що скажеш? Радий?
Вадим подивився на Аліну. Він знав цей вираз обличчя дружини. Це був погляд «Ми про це говорили». Але Вадим також знав, як важливо для мами відчувати свою значущість.
— Мам, це дуже несподівано, — обережно почав він. — Дякую. Але ми зараз справді не в тому стані, щоб утримувати такий апарат.
— Як це «не в тому»? — обурилася свекруха. — Я ж купую! Вам нічого не треба платити!
— За купівлю — так. А за обслуговування? Мамо, ти знаєш, скільки коштує один комплект коліс на таку машину? Це як пів моєї зарплати. Ми цього місяця ледь вписалися в графік платежів.
— Ой, знайдете можливість! — відмахнулася Уляна Вікторівна. — Додатково десь підпрацюєш. На такій машині не соромно і солідних людей підвезти, якщо що.
— Підпрацюю? — Вадим нервово посміхнувся. — Щоб просто прогодувати машину? Мам, це якось нелогічно.
— Ти просто не хочеш приймати мою допомогу! — раптом випалила свекруха. — Аліна тебе зовсім залякала своїми таблицями витрат. Грошей немає, грошей немає… А самі он на вихідних піцу замовляли, я коробки бачила!
— Мамо, це було один раз на два тижні, — тихо сказав Вадим.
На кухні запала тиша. Чути було лише, як за вікном гудуть автівки.
— Значить так, — Уляна Вікторівна підвелася. — Я вже все узгодила. Знайома чекає. Ми їдемо дивитися. Якщо ти, сину, відмовляєшся від материнського дарунку через ці капризи, — вона вказала на Аліну, — то гріш тобі ціна.
Аліна мовчала. Вона розуміла: зараз вирішується, чи будуть вони самостійною сім’єю, чи залишаться під управлінням «головного офісу».
Вадим дивився в стіл. Він думав про те, як мати ростила його сама. Як відмовляла собі в багатьох речах. Як хочеться її порадувати. Але він також дивився на Аліну. На її втому. На те, як вона старанно рахує кожну копійку, щоб вони швидше закрили борги.
— Мам, — Вадим нарешті підвів очі. — Я не поїду.
— Що? — прошепотіла свекруха.
— Я не поїду дивитися машину. Вона нам не потрібна. Якщо ти справді хочеш нам допомогти… давай ці гроші підуть на погашення частини іпотеки. Це буде найкращий подарунок. Ми зможемо видихнути. Аліна нарешті зможе піти в відпустку, яку ми третій рік відкладаємо. Ми почнемо думати про дітей без страху перед завтрашнім днем.
Обличчя Уляни Вікторівни стало пунцовим.
— Іпотеку? — перепитала вона тремтячим голосом. — Вкласти мої гроші, моє майно у вашу квартиру? Щоб вона, — кивок у бік Аліни, — потім у разі чого половину забрала?
— Мам, припини. Ми сім’я. Ми нікуди не збираємося розходитися.
— Сьогодні сім’я, а завтра — хто знає! Я життя прожила! Квартира — це спільне. А машина на моє ім’я — це мій захист для тебе! Я хочу, щоб у тебе був свій кут, свій статус! А ти пропонуєш мені все віддати банку?
Аліна не витримала і підвелася.
— Уляно Вікторівно, ви зараз самі все сказали. Ви не хочете нам допомогти. Ви хочете мати інструмент контролю. Машина на ваше ім’я — це привід маніпулювати. «Вадиме, відвези туди», «Вадиме, дай гроші на ремонт, машина ж моя». Ви не хочете бачити нас вільними. А іпотека… її закриття зробило б нас незалежними. Але вам незалежні діти не потрібні.
Свекруха театрально приклала руку до серця. — Ой… серце… Вадиме, дай води. Довела вона мене!
Вадим схопився, почав шукати ліки. Аліна залишилася стояти. Вона знала цей сценарій. «Напад» ставався кожного разу, коли все йшло не за планом мами.
— Вадиме, — спокійно сказала Аліна. — Тиск можна виміряти тонометром. Він у тумбочці. Якщо справді погано — викликаємо швидку.
При згадці про швидку допомогу Уляна Вікторівна миттєво «одужала». Вона відштовхнула склянку з водою.
— Не треба мені вашої швидкої! Раді будете, як мене не стане! Я йду!
Вона почала гарячково збирати речі. Банки з консервацією летіли в сумку, брязкаючи склом.
— Забирай свої сирники! — вона кинула миску з тістом у раковину. — Сама готуй! Сухі вони у тебе, як і твоя душа!
— Мам, ну куди ти? — Вадим намагався її зупинити, але голос його був уже непевним. Він усе зрозумів.
— До знайомої! — крикнула свекруха вже з коридору. — Вона мене зрозуміє! А ви… живіть як знаєте! У своїх кредитах!
Двері захлопнулися так, що дзеркало в передпокої злегка затремтіло.
У квартирі запала тиша. Вадим повернувся на кухню і сів, закривши обличчя руками.
— Господи, як соромно, — глухо сказав він.
Аліна підійшла ззаду і обійняла його за плечі. — Це не сором, Вадиме. Це момент істини. Ти вперше сказав «ні». Це було важко, але необхідно.
— Вона тепер місяць не буде брати слухавку.
— Можливо, це якраз той час, який нам потрібен, щоб навчитися жити без її вказівок.
Вадим підняв голову. В його очах була суміш болю та полегшення. — Ти справді думаєш, що вона хотіла нас контролювати?
— Вадиме, любов не виставляє умови у вигляді техпаспорта на чуже ім’я.
Він подивився на кинуте тісто в раковині. — Знаєш, родзинок у нас немає. Але я десь бачив курагу. Будемо снідати?
— Будемо, — посміхнулася Аліна. — Я, до речі, теж не дуже люблю родзинки.
— Правда? А чого ж ти мовчала три роки?
— Ну, ти ж так хвалив мамині сирники…
Вони обоє розсміялися. Це був сміх людей, які щойно виграли маленьку, але дуже важливу битву за власний простір.
Увечері Вадиму прийшло повідомлення. «Люда сказала, що є варіант взяти ділянку під забудову. На моє ім’я, звичайно. Приїжджатимете на вихідні, будете допомагати. Подумай, синку. Це ж капітал».
Вадим прочитав, хмикнув і показав екран Аліні. — Що скажеш? Другий раунд?
— Ні, — Вадим впевнено набрав відповідь. «Мам, купуй ділянку для себе. Ми будемо раді приїжджати в гості на шашлики. Але будувати і вкладати туди ресурси ми не зможемо. Маємо свої плани. Цілую».
Він натиснув «відправити» і відклав телефон екраном вниз.
— Давай фільм подивимося? — запропонував він.
— Давай. Тільки спершу пообіцяй мені одну річ.
— Яку?
— Що ми завтра змінимо замки. Не тому, що ми злі. А тому, що ключі від нашого життя повинні бути тільки у нас.
Вадим кивнув. Він нарешті зрозумів: дорослість — це не про те, скільки ти заробляєш. Це про те, чи маєш ти сміливість захищати свій світ, навіть від тих, хто нібито бажає тобі добра.
А сирники з курагою вийшли просто чудовими. Можливо, не за маминим рецептом, але зі смаком справжньої свободи.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
