Хорватська столиця, Загреб, вражає розслабленістю, кількістю молоді в парках і пенсіонерів в ресторанчиках. А свого часу ця країна пережила свій Донбас і доклала чималих зусиль, аби вирватися з лап “соціалістичного раю”, пише Depo.Життя.
Невеличка Хорватія – балканська країна, відома в Україні передусім як популярний і доступний туристичний напрямок. Хтось згадає про її минуле у складі соціалістичної Югославії, про війну з Сербією, проте на цьому знання пересічного українця переважно закінчуються. І дарма. Адже ця країна, як і інші європейські складові колишнього Соцблоку, наочно показує, якою може бути Україна у найближчому майбутньому, з якими труднощами зітнеться і як їх може подолати.
Про схожість і відмінність двох країн Depo.ua поговорили з Оксаною Чулят – уродженкою Нової Каховки, яка переїхала до хорватської столиці, Загреба, в 1990-му.
ТЕЛЕВІЗОР ЗМУСИВ ВИВЧИТИ МОВУ
– Оксано, чому ви переїхали до Хорватії і чи вагалися щодо такої радикальної зміни місця проживання?
– Я переїхала, коли мені було 24, тобто вже дорослою людиною. Причина банальна: в мене чоловік – хорват. Щодо вагань – важко сказати. Коли згадую той період, враження таке, наче розповідаєш про іншу людину. Час робить своє. Мене напередодні питали, чи був сум за Україною – я знаю, що він був, але зовсім не пам’ятаю. Так і з тими ваганнями.
– Легко вдалося адаптуватися на новому місці?
– В мене процес адаптації був “перекритий” тим, що я дуже швидко народила дитину, протягом вагітності багато їздила до України – вирішувала питання з документами, а коли вже була дитина, то адаптація більше була до статусу молодої мами, ніж до того, що я змінила місце проживання.
– Мову швидко вивчили?
– Тут можна досить швидко почати спілкуватися, бо хорватська – слов’янська мова. Люди тут привітні і намагаються допомогти – розуміють, що ви іноземець, і допомагають, повільно розмовляючи, руками щось показуючи. Щоб почати розуміти і спілкуватися достатньо, можливо, півроку.
Але мова будь-яка – скільки живеш, стільки її вчиш, а чужу – тим більше. За кілька років я зрозуміла, що мова в мене дуже побутова. Був такий момент, коли почула людину, що розповідала щось по телевізору, і зрозуміла, що вона говорить зовсім не побутовою, а класною такою літературною мовою. Тоді мене навіть жах охопив: чи буду я взагалі колись так розмовляти? Бо я – людина, яка любить говорити, а якщо не можеш говорити, як хочеться, то це проблема.
– Ким себе відчуваєте: хорваткою чи, все ж таки, українкою?
– Важко сказати. Це як з дитиною: народиш першу – любиш її, народиш другу – вже більше уваги їй, але ж і першу не забуваєш. Загалом, я багато спілкуюся з хорватами, працюю у хорватському закладі, тож вже не відчуваю відмінності з ними. Але, можливо, це така риса характеру: я і до наших людей так само ставлюся. Тож, мабуть, 50х50.
ПРО САМОВИЗНАЧЕННЯ ДІАСПОР І БОРОТЬБУ ПОСОЛЬСТВ
– Ви багато контактуєте з українцями з діаспори? Чи змінилося щось в стосунках всередині української діаспори і в спілкуванні з діаспорою російською останніми роками?
– Я зі Східної України, – з Херсонської області, і коли ми переїхали, ми всі були люди з Радянського Союзу. І спілкувалися з росіянами досить близько – 25 років тому на різниці в місці походження ніхто не акцентував увагу. Зараз все змінилося.
Взагалі, у мене враження, що люди із Західної України завжди не дуже хотіли спілкуватися ані з росіянами, ані з українцями зі Сходу. Вони якось самі по собі – зберуться по дві-три людини, великих тусовок, як люблять росіяни робити, не влаштовують. Ми ж всі знаємо, що Путін і компанія мають специфічний такий проект з консолідації російських “соотєчєствєнніков” – вони всіх до себе кличуть і беруть під крило. А в українців такої програми нема, і ніхто не опікується тим, що є якась діаспора, яку, можливо, потрібно підтримувати трошки, і заради консолідації також. Проте ситуація в країні, наскільки б вона не була сумною, на діаспору мала позитивний вплив, принаймні в Хорватії. Тому що всі люди з політичними поглядами або просто люди, які люблять Україну – вони сьогодні разом.
– А хорвати у своїй масі на чиєму боці?
– Слід розуміти, що Хорватія, по-перше, є країною Євросоюзу, тож існує офіційна думка політичної еліти, і вона на боці України. Щодо неофіційної, то, здається, більшість хорватів, все ж таки, на українському боці. Хоча існують і люди, які люблять Росію. Можливо, є якесь лобі або оплачені ЗМІ, які інколи випускають проросійські інтерв’ю, передачі – буває і таке.
– Часто таке буває?
– Мені здається, що це пов’язано з роботою російського посольства. Як на мене, російський посол старанно працює і намагається здійснити вплив і на ЗМІ, дуже часто дає інтерв’ю. Людину беруть, публікують, а там вже в цих інтерв’ю всяке різне пишуть. Наші спростовують, тобто йде така собі боротьба.
Минулого року була в нас виставка “Донбас. Війна і мир”, я листала книгу відгуків, і можу сказати, що десь 10-15 відгуків були позитивні – “Ми – брати”, “Ви все правильно робите” або “Ми вам бажаємо перемогти”. І лише один на ці 10-15 – негативний, проросійський.
– Ви згадали, що російський посол добре працює. Робота українського посольства відчувається?
– Так, наш посол, який нещодавно повернувся в Україну через завершення мандату, дуже класно працював і стосовно підняття рейтингу України, і у висвітлюванні ситуації в країні, і стосовно роботи з діаспорою. Я б хотіла, щоб про це знали.
– Як реагували у Хорватії на анексію Криму і події на Донбасі?
– Можливо, мені важко сказати, тому що люди мене знають і ніхто не скаже, що росіяни молодці. З іншого боку, хорвати порівнюють Україну з собою, і більшість бачить схожість зі своєю Вітчизняною війною (війна Хорватії за незалежність 1991 – 1995 років, – Ред.) – вони її так і називають – коли тут були території, на якій проживали серби, і Сербія вважала, що це її території. Це порівнюють з Донбасом і стають на бік України більше, ніж на бік росіян.
ВІЙНА, ЯКА НЕ МИНАЄ
– Та війна з Сербією досі залишилася, чи вже забулася – все ж таки, понад 20 років минуло?
– По-перше, у Хорватії відсотково набагато більше родин, яких війна торкнулася безпосередньо, ніж в Україні. Тут набагато більше сімей, де хтось воював, і це залишає певний слід. По-друге, дуже легко бути патріотом, коли немає війни. Коли немає причини сваритися, то воно начебто нічого. Сьогодні навіть є такий тренд: хорватська молодь залюбки подорожує до Белграда на день-два-три, бо в них там хороша тусовка і дешево. І ніхто не згадує ту війну. Але якщо трошки копнути в політику, то кожен буде стояти на своєму.
– Сербів пробачили?
– Важко сказати, чи пробачили загалом, адже це має бути людина, яка брала участь в тих подіях. Люди, яким сьогодні по 20-30 років, участі в тій війні не брали. Вони про неї знають і зрозуміло, що стануть на хорватський бік, але не мають, що пробачати.
– А старші?
А старші інакші.
– Вони не забули?
– Не забули. Війна не забувається. Тим більше, що пост-травматичний стресовий розлад – він же так просто не минає. З цим потрібно вчитися жити. Більше того, можливо, що і ще одне покоління після людини, яка отримала такий розлад, страждатиме від нього. Бо є і вторинний ПТСР – він передається людям, які мешкають разом з травмованим, а значить, передається і дітям.
Читайте також: МАЛО ПЛАТИТИ, БАГАТО БАЧИТИ: УКРАЇНКА ПОДІЛИЛАСЬ ДОСВІДОМ БЮДЖЕТНОЇ МАНДРІВКИ У ОДНУ З НАЙДЕШЕВШИХ КРАЇН (ФОТО)