fbpx

Українки розповіли про невтішний досвід заробітчанства

Кажуть, що найбільші інвестори зараз заробітчани — торік вони й на своє прожиття за кордоном заробили, ще й переказали в Україну понад 2,5 мільярда доларів. Але не усім, хто їде за кордон, вдається повернутися з прибутками. Двоє молодих рівнянок радіють, що повернулись з Чехії живими і здоровими, хоч і без особливих статків. Вони прийшли в редакцію, щоб застерегти інших, таких же недосвідчених, від помилок в доборі роботи на чужині, пише rivnepost.

27-семирічна Марія навчається в Києві на лікаря. Дівчині з багатодітної сім’ї доводилось нелегко: в столиці жити — недешево, особливо якщо самотужки платиш за навчання. Тож під час канікул вирішила разом із своєю 25-річною сестрою Валентиною підзаробити за кордоном. Навесні зробили робочі шенген-візи.

— Нам одразу запропонували кілька вакансій в Польщі, — розповідає Марія. — Проте там платять тільки 7 злотих за годину, а праця тяжка. Ми не проти були важко трудитися, і по 12 годин в день, але щоб оплата була вища. Мені, наприклад, потрібно було за короткий термін заробити велику суму грошей, щоб оплатити навчання. Крім того, 200 доларів, які від кожної з нас вимагали за працевлаштування, ми позичали, і їх треба було повернути. Тому ми домовилися з Тарасом із агентства, що він зателефонує, як в нього з’явиться пропозиція щодо більш оплачуваної роботи.

Через декілька днів дівчатам запропонували роботу в Чехії з оплатою 100 крон за годину, з офіційним працевлаштуванням. Щоправда, дзвонив не Тарас, а Віктор. Він мав партнера Михайла. З ними дівчата й вели переговори і домовлялись про працевлаштування. Вирішувати потрібно було швидко, бо, за словами Віктора, на ці вакансії надто багато охочих. Тож сестри довго не думали: заплатили по 200 доларів кожна. Ще по 70 доларів пішло на дорогу до Праги.

— Нас, повен автобус заробітчан, везли окружними шляхами, —пригадує Валентина. — Не найкоротшою дорогою, а начебто заплутуючи сліди. Пізніше, вже перебуваючи в Чехії, ми дізналися, що квиток на автобус від Рівного до Праги коштував всього 40 доларів.

Або додому, або бери те, що пропонують

Марія та Валентина приїхали в місто Лада-Болеслав, що за 40 км від Праги. Місцева мешканка Марія Златнікова, яка мала дати їм роботу, відразу заявила, що офіційно їх працевлаштувати не може. Та й неофіційно поки теж — вакансій в неї на заводі нема, та ще й на таку зарплату. Віктор та Михайло, мовляв, не попереджали її, що привезуть ще людей. Тож порадила сестрам почекати.

— Це був перший дзвіночок про те, що ми зв’язалися не з тими, з ким треба, — впевнена Марія. — Нас поселили в гуртожиток, який, м’яко кажучи, був не для молодих дівчат. Там постійно пили-гуляли. Ми боялися виходити зі своєї кімнати. День за днем гроші танули, а роботи для нас не знаходилося.

Тож сестри пішли до п. Марії й вимагали, щоб вона зв’язалася з Віктором та Михайлом, які обіцяли їм роботу. Врешті чоловіки приїхали і запропонували Валентині й Марії роботу в селі Храст, неподалік Болеслава — з оплатою 70 крон за годину.

— Ми почали обурюватися такою низькою оплатою, адже обіцяли платити по 100 крон, — розповідає Марія.

— Саме за таку умову ми заплатили по 200 доларів кожна. Та Віктор і Михайло заявили, що ми не в тому становищі, щоб тут качати права, а маємо радіти тому, що є хоч якась робота. Якщо ж хочемо легально влаштуватися — маємо ще доплатити. А ні, то маємо зібрати «манатки» і забиратися додому. І, можливо, нам повернуть по 100 доларів. Тож ми замовкли і погодилися на те, що пропонували. Бо в нас не було грошей ні на зворотну дорогу, ні на те, щоб віддати позичене.

Сестри навчились відстоювати свої права

У Храсті дівчат на роботу взяла пані Луція — молода жінка, яка у власній садибі організувала приготування ланчів: бургерів, салатів, бутербродів і печених м’ясних виробів. Їх у неї замовляли різні установи для своїх працівників. Сестер поселили у вагончику, щоправда, в ньому були усі комунальні зручності.

— Єдине, що нас радувало — прийти до вагончика після 12-годинного робочого дня і впасти на ліжко з опухлими ногами й руками, щоб заснути, — пригадує Валентина. — Робота була дуже важкою, а нас на цьому виробництві ланчів було тільки двоє. Ми тягали бідони із салатами, самі їх готували і сортували. Робили кожна по 400 бутербродів щодня. Обіду не мали. Та й не хотіли їсти того, що готували — пані Луція не стежила за свіжістю продуктів.

В обов’язки дівчат входило також прибирання кухні, миття посуду і побутової техніки. Якось Марія мила машину для приготування фаршу з відкритими нοжами, послизнулася і впала. Каже, що ледве не зачепила головою один із нοжів. Ногу підвернула і та напухла, проте п. Луція не дозволила взяти хоча б один вихідний, щоб відпочити і підлікуватися. Тоді сестри й задумалися: а що буде, якщо одна з них отримає тут виробничу тpавму?!

— Ми запитали хазяйку: ви викличете «швидку», якщо ми потребуватимемо медичної допомоги? — розповідає Марія. — Вона відповіла тільки таке: ніхто ще тут не падав і з вами не станеться. Після цього ми відмовилися мити ту машину для фаршу. Оскільки вона не хотіла втрачати вже навчених працівниць, то погодилась на цю умову. Також ми добилися в неї півгодинної обідньої перерви.

У п. Луції дівчата пропрацювали три місяці, аж поки не закінчився термін дії візи. Зустрічались якось із п. Марією, але вакансій на заводі так і не з’явилось.

В агентстві кажуть, що винні «партнери»

Розраховували дівчата привезти із заробітків по 3 тисячі доларів. Та додому повернулись зовсім не з такою сумою. Тож вирішили піти у кадрове агентство, щоб повернули 400 доларів, заплачені за вакансії, яких не було.

— В агентстві зустрілися з Тарасом, — розповідає Марія. — Вислухавши нас, він… здивувався. Каже, що не знав про нашу ситуацію і вперше чує, що Віктор і Михайло так з нами вчинили. Як виявилося, вони не працювали в агентстві, а були його давніми «партнерами», яким він іноді давав телефони людей, які шукали роботу за кордоном. Ми запитали Тараса: яке ви мали право дати наші номери телефонів цим шахраям? Він відповів, що визнає свою помилку, але тільки у цьому. А відповідальності за вчинене «партнерами» нести не повинен.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЧИ МОЖНА В КАРПАТАХ ПЕРЕЙТИ КОРДОН З ЄС БЕЗ ПАСПОРТА?

You cannot copy content of this page