Перед тим, як я приїхала у США, щоб здобути вищу освіту, я два роки їздила за гоpезвісною програмою Work&Travel USA. Ця масштабна платформа залучає зацікавлених і сповнених надії студентів (переважно зі Східної Європи) до роботи у США за мінімальну зарплату здебільшого вздовж східного узбережжя Сполучених Штатів. Місця на кшталт Норфолка, Вірджинії-Біч, Зовнішніх мілин, Рехобот-Біч тощо – знані пункти для студентів, що їздять на W&T. Їхня робота може варіюватися від співробітників МакДональдсу до рятувальників у басейнах і на пляжах.
Своє перше літо я провела у Вірджинія-Біч, працюючи на компанію, що займалася басейнами. Разом з трьома моїми друзями я наглядала за сусідськими басейнами і чистила їх приблизно за $7.24 за годину (це було у 2006 році). Ми працювали довгими днями у спекотну погоду, але це приносило чимало задоволення, ми вивчали США, їхню культуру і зустріли чудових людей. Деякі мої найсмішніші (і трохи божевільні) спогади виникли саме в той час, пише Ramer Svitlana для iporada.
Та досвід, яким я б хотіла поділитися у цій статті, пов’язаний з Надею – іммігранткою у другому поколінні, що живе у Вірджинії-Біч. Я не можу точно пригадати, як ми її зустріли, але вона була дуже милою і стала нашим «заступником», допомагаючи нам з усім, що ми не розуміли про США. Вона часто запрошувала нас до свого дому на чай чи вечерю (ми тоді не могли собі дозволити багато хорошої їжі). Батьки Наді, родом із Західної України, переїхали ще до того, як вона народилася, а Надя та її брат виросли вже у США. Вона цілком непогано розмовляла українською і кілька разів була у рідному місті батьків.
Після однієї вечері ми сиділи з Надею на ґанку її чудового будинку, попиваючи дуже смачний трав’яний чай, коли вона сказала: «Дівчата, вам не варто залишатися в Америці. Ви мусите повернутися в Україну і допомогти відновити її минулу славу». Я пам’ятаю, що ледь не впустила горнятко з рук, відчуваючи щось близьке до люті.
«Легко тобі. казати, – думала я, – сидячи у кріслі-гойдалці на Вірджинія-Біч. А як щодо того, щоб ти повернулася в Україну і відновила її минулу славу?». Пам’ятаю, що я міркувала, як сміє ця людина висловлювати думку про те, що ми маємо робити і які стосунки повинні мати з Україною, коли сама вона все життя провела за кордоном. У ту мить я пообіцяла собі ніколи так не робити і ніколи не висловлювати судження про те, як хтось повинен ставитися до України, її культури чи життя в ній.
Але життя кумедно перевіряє наші власні рішення, і я мала можливість відчути це на власному досвіді. У березні я поїхала в Україну вперше за 3,5 роки.
Я переводилася зі студентської візи на стажування, потім – на візу H1B, а також на грін-карту через одруження (і чекала 13 місяців на інтерв’ю) – і загалом я провела понад три роки без можливості поїхати на Батьківщину. Можете собі уявити мій захват перед першою подорожжю додому за такий довгий час. Я мріяла про прогулянки Києвом, улюблені кафе і такий великий запас вишиванок, який тільки може вмістити моя валіза. І навіть грубий імміграційний офіцер не затьмарив мого щастя.
Так було до того, як я пішла на прогулянку. Я розуміла, що за 3,5 роки багато змінилося, та схоже, я була не готова до того, що побачила. Місто було наповнене матеріалізаціями Кендалл і Кайлі Дженнер, усі хотіли новий iPhone, їли піцу, історичні будівлі замінили хмарочоси, усі прагнули поїхати до європейського чи американського університету, Dominos’ і KFC видерлися на харчову сцену, а розмови, які я підслухала (а я робила це багато!) оберталися навколо найбільш дріб’язкових з можливих питань.
Де була моя Україна? Моя Україна запальної молодості, стояння на Майдані Незалежності з ризиком вилетіти з університету за участь у Помаранчевій революції? Моя Україна вишиванок і відродження української мови? Моя Україна «Пузатої хати» і її борщів та вареників, які були найкращою їжею в місті? Моя Україна довгих прогулянок покрученими двориками Подолу поміж вікових будинків?
І тоді я зрозуміла… Я була Надею. Я переносила власні судження на те, як мають жити інші. Я ставилася до живої української нації як до часової капсули й очікувала, що вона буде такою самою, якою я її залишила. Це підтверджує висловлювання, що кожен іммігрант пам’ятає «свою» Україну. Україну, застиглу в момент їхнього від’їзду, як часова капсула. І повірте мені, Україна – не часова капсула. Ця країна розвивається і змінюється чи не найшвидше в Європі. І це те, з чи ми маємо жити.
У моїх розмовах з українцями в США вусі люди, залежно від часу їхнього прибуття, висловлювали певну форму спротиву чи розчарування в сучасному стані речей. Це може бути мова, політика чи культура. Ми всі маємо стійкі погляди на те, якою повинна бути Україна (чи як культура має відображатися в діаспорі). Що ж, у мене є для вас новини: ви не можете зупинити час.
Сучасна українська культура – це розмовляти російською, їсти у KFC, купувати iPhone, копіювати стиль Дженнерів, навчатися у закордонних вишах, постити в Instagram. І ще мільйон інших речей.
Тож коли ви наступного разу захочете прокоментувати сучасну українську політику, будь ласка, згадайте, що ви там не живете, і ви не голосували. Або якщо у вас є твердий погляд на російськомовних українців, послухайте, як там розмовляє більшість людей.
Не зрозумійте мене неправильно: я вважаю, що українська мова – наймилозвучніша у світі, вишиванка – найвитонченіший одяг, а борщ – неперевершений король усіх кухонь. Але я також хочу бути пов’язаною з реальністю й відчувати пульс і серцебиття сучасної України, а не тієї, яку я пам’ятаю. Тому що вона не часова капсула – вона ЖИВА.
Читайте також: ЧОМУ КАНАДСЬКІ ІММІГРАНТИ ПОКИДАЮТЬ КРАЇНУ НАЗАВЖДИ