fbpx
Життєві історії
У жовтні потрапила я в стаціонар. Так мої дві доньки провідали мене лише один раз за три тижні. На наступний день після того, як мене поклали, старша дочка привезла речі, які я просила: халат, взуття, зарядне для телефону. Правда, залишила мені грошей. І все. До сусідок по палаті приїжджали діти, онуки. Сиділи, розважали, їжу домашню привозили. Так було неприємно. Всі дивляться з жалістю на мене. Пригощають – мовляв, візьміть, ви ж голодна зовсім. До вас ніхто не їздить. А я в них нічого не брала, відмовлялася. Не хотілося те все їсти

– Оце так рости дітей! – сумно розповідає пенсіонерка Надія Василівна. – А старість будеш доживати на самоті! Ех. Треба, мабуть, сподіватися тільки на себе.

– Чого це ви, Надіє Василівно, про сумне говорите?

– Дак чого. У жовтні потрапила я в стаціонар. На щастя, нічого серйозного в результаті не знайшли. Але полежати довелося, три тижні майже. І як ти думаєш, скільки разів за цей час до мене прийшли дочки? Ось вгадай!

– Ну навіть не знаю. Чесно кажучи, боюся і припустити. Скільки ж?

– Рівно один раз! Уявляєш? За три тижні! На наступний день після того, як мене поклали, старша дочка привезла речі, які я просила – халат там, тапочки, зарядка для телефону. Правда, залишила мені грошей. І все! Хвостом махнула і пішла. Ось так ось мати потрібна. Ні, ну дзвонили, звичайно, і старша, і молодша, але хіба це все, що треба? До сусідок по палаті приїжджали діти, онуки. Сиділи, розважали, їжу домашню привозили! Так було неприємно, знаєш! Всі дивляться з жалістю, як на сироту. Пригощають – мовляв, візьміть, ви ж голодна зовсім. До вас ніхто не їздить! Ну що там – рідкий супчик, це ж хіба їжа! З нього ситий не будеш!

Надія Василівна важко зітхає і, відвернувшись, скидається сльозу.

– Ось так. Дочок ростила, думала, буде кому в старості хоч склянку води подати. Нікому, виходить! А я старалася все життя для них, щоб у них все було, щоб не гірше інших. Ростила, вчила, всю душу вкладала. Як будь-яка мати, напевно! І тепер ось так. Це добре, що поки нічого серйозного. Дай Бог, щоб і далі так. Тому що сподіватися особливо нема на кого, виходить. Якщо ляжеш – все! Нікому не потрібна.

– Мама в своєму репертуарі, любить жаліти себе і скаржитися на всіх! – зітхає тридцятирічна Марина, молодша дочка Надії Василівни. – Про цю палату всім вуха прожужжала! Виставляє нас з Наташкою нехорошими доньками якимись, тих, хто кинув недужу матір у важкий момент!

– Марино, ну а що, не так, чи що? Ви ж не приїхали в стаціонар навіть жодного разу!

– Як це ні разу?

– Ой, ну вибач, Наталя була один раз в перший день, халат і тапочки привезла.

– Так, почекай. Ну, по-перше, у мене двоє дітей – восьмимісячна і дворічна дитина. До стаціонару з ними їхати немислимо, та й не можна. Мене з дітьми б до матері і не пустили навіть. Залишити мені їх не з ким і це однозначно. Свекруха з двома не впорається. Тому поїхала Наталка. Відпросилася з роботи на пів дня і бігом поїхала туди. Відвезла речі, які мати просила у неї. Розвідала обстановку, з фахівцями поговорила, взяла його телефон. Ну ж не безкоштовно, сама розумієш, вони свій особистий телефон не роздають, так що.

– Ось воно що.

– Так. Тоді вже було зрозуміло, що нічого там такого поганого немає, але залишають маму, щоб все подивитися. Наталя залишила їй ноутбук з фільмами – спеціально для неї накачала старих, журнали купила – мама не любить читати з екрану. Грошей їй дала, пристойну суму, на мій погляд. Там в закладі буфет непоганий разом з їдальнею є, завжди гаряча їжа є, випічка, чай-кава. Магазинчик теж є на першому поверсі. Ціни, звичайно, високі, але є все. Наталя їй сказала, щоб гроші не економила, все, що потрібно, купувала.

– Ну Надія Василівна не з тих, звичайно, хто по “високим” цінам буде купувати собі булочки в буфеті.

– Це так. Але тут нічим допомогти ми не могли. Гроші у неї були, це абсолютно точно. Дзвонили ми їй регулярно, особисто я – так три-чотири рази на день, не менше, розмовляли ми з нею хвилин по сорок. Наталя теж постійно дзвонила, писала, плюс на зв’язку з фахівцями була. Так, їздити в лікарню ми не могли. У мене – діти, у Наталі – робота. Там же ще години прийомні, строго до семи, наприклад. Після семи їхати без толку, не пустять. Та й навіщо, я не розумію?

Марина роздратовано відкидає волосся з чола.

– Я взагалі вважаю, що це пережиток минулого, – відвідувати родичів в стаціонарі, коли там нічого поганого немає! Тим більше, якщо людина не лежача, в задовільному стані. Це колись давно було актуально, коли не було ні телефонів толком, ні розваг, крім книг, ні купити їжі було не можна. А в наші дні навіщо ці поїздки через все місто з судками з супом? Двадцять перше століття на дворі! Їжу зараз можна купити скрізь. І щоб поговорити, не обов’язково пристроювати дітей і відпрошуватися з роботи. Я ось якби сама в стаціонарі лежала, так просто строго-настрого заборонила б всім до мене приїжджати. Лежала б собі в тиші, спала б, кіно дивилася. І в голову не прийшло ображатися б ні на кого. Ще й скаржитися всім підряд на найрідніших людей. Ех, мама, мама.

Але люди всі шкодують матір, не розуміють тих доньок.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook